Пані Боварі

Любив мiцний сидр, сочисту печеню та добру каву з ромом. Обiдав вiн на кухнi сам-один, примостившись край коминка за маленьким столиком, якого туди вносили вже накритим, як у театрi.

Отже, постерiгши, що в присутностi Емми в Шарля червонiють щоки, вiн уже здогадався, що дiло пахне сватанням, i заздалегiдь обмiркував, як йому повестись. Лiкар був, щоправда, в його очах молявкою – не такого б зятя бажалося мати старому, але, кажуть, вiн чоловiк порядний, ощадливий, освiчений, такий за посагом дуже тягтися не буде.

А дядьковi Руо, як на те, довелось нещодавно продати двадцять два акри свого маетку, бо заборгував чимало грошей i муляревi, i лимаревi, та й винотоку треба полагодити. Тому вiн i порiшив: «Посватае – оддам».

Перед Михайловим днем Шарль приiхав у Берто на цiлих три днi. Останнiй день пройшов, як i два попереднi, – вiн усе вiдтягував розмову з хвилини на хвилину. Дядько Руо пiшов проводжати Шарля; вони йшли торованим шляхом i вже мали прощатися – треба було зважитись.

Шарль дав собi останню вiдстрочку до краю живоплоту i, нарештi, проминувши його, пробурмотiв:

– Добродiю Руо, я маю вам щось казати.

Обидва стали. Шарль мовчав.

– Кажiть – послухаю. А може, й не треба. Ви думаете, я не знаю? – засмiявся тихенько дядько Руо.

– Дядьку Руо… дядьку Руо… – мимрив Шарль.

– Та чого там, я до того торгу й пiшки, – вiв далi фермер. – І у дiвчинки, я гадаю, те саме на думцi, проте слiд усе-таки в неi поспитати. Ви собi йдiть помалу, а я вернуся додому.

Тiльки ж глядiть, якщо вона скаже «так», ви не вертайтеся назад, знаете, щоб не було поговору, та i iй буде нiяково. А щоб вам тут не млiти душею, я розчиню вiконницю навстiж, до самоi стiни – ви побачите i через плiт.

І пiшов.

Шарль прив’язав коня до дерева, звернув на стежку й почав вичiкувати. Минуло пiвгодини, потiм вiн налiчив ще дев’ятнадцять хвилин по годиннику. Раптом щось стукнуло об стiну – вiконниця розчинилася, прогонич ще дрижав.

Другого ранку о дев’ятiй Шарль був уже на фермi.

Коли вiн увiйшов, Емма зашарiлася, хоч для годиться намагалась усмiхатися. Дядько Руо обiйняв майбутнього зятя. Про грошовi справи розмови й не заводили – мали ще час, однаково не випадало вiнчатися, поки Шарль не вiдбуде жалоби, цебто до тiеi весни.

Зима пройшла в обопiльному чеканнi. Панна Руо клопоталася своiм посагом. Дещо замовили в Руанi, а сорочки й чепчики вона шила сама, зробивши викройки з модного журналу.