Пані Боварі

Пiсля цього гiркого розчарування серце знову спустiло, знову потяглись нуднi, одноманiтнi днi.

Невже вони отак i тягнутимуться нескiнченною низкою – сiрi, буденнi, порожнi? У людей навiть найбанальнiше життя скрашаеться можливiстю якоiсь перемiни. Часом одна-однiсiнька пригода тягне за собою незчисленнi перипетii, певну змiну декорацiй. А в неi – нiчого. Певно, так од бога судилось. Майбутне здавалося темним коридором, в кiнцi якого були наглухо забитi дверi.

Вона занедбала музику. Навiщо грати? Для кого? Все одно iй нiколи не доведеться, сидячи за ерарiвським роялем[31 - Ерарiвський рояль.

 – Ерар Себастьян (1752–1831) – славнозвiсний майстер музичних iнструментiв.] в оксамитовiй сукнi з короткими рукавами, перебiгати легкими пальцями по клавiшах iз слоновоi костi i вiдчувати, як, нiби вiтерець, хвилюе концертним залом з краю в край захоплений шепiт слухачiв. А коли так, то чи варто мучитись над нудними етюдами? Не виймала вона з шухляд i свого малювання та гаптування. Кому воно потрiбне? Шиття теж тiльки дратувало ii.

– Менi вже нема чого читати, – казала вона.

Так i сидiла вона на мiсцi, розжарюючи в вогнi кухоннi щипцi або дивлячись у вiкно на дощ.

Сумно було iй на душi в недiлю, коли дзвонили до вечернi. В нiмому отупiннi прислухалася вона до мiрних ударiв деренчливого дзвона, дивилась, як по даху сусiднього дому спроквола походжав кiт, вигинаючи дугою спину пiд скiсним промiнням призахiдного сонця. Вiтер на шляху збивав хмари куряви. Час вiд часу звiдкись долинало виття собаки, а монотонне бовкання дзвона без угаву лунало по селу, котилося в далекi гони…

Але ось люди починали виходити з церкви.

Жiнки в дерев’яних навощених черевиках, селяни в нових блузах, простоволоса дiтвора бiгла вистрибом попереду, – всi розходились по домiвках. Лише п’ять-шiсть чоловiк (весь час тi самi) грали до самоi ночi в «корок» бiля ворiт харчевнi.

Зима випала холодна. Шибки у вiкнах на ранок замуровувало крижаними узорами, i кволе свiтло, що струмилось, мов крiзь матове скло, часом так i не яснiшало до самого смерку.

О четвертiй годинi доводилось уже свiтити лампу.

Погожими днями Емма виходила в сад. На капустi мерехтiв срiблистими розводами iнiй; довгi блискучi нитки снувались од качана до качана. Пташок було не чути, все немов заснуло. Абрикоси були обставленi соломою, виноградна лоза вилася хворою гадюкою попiд карнизом стiни, на якiй, придивившись, можна було побачити повзучих стоногiв.