Гітара, кості, кастет

З вулицi долинув шум iхнiх заведених автомобiлiв – переможний гуркiт моторiв заповнив радiстю тепле вересневе повiтря; так звучать юнiсть та сподiвання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилi й забути – забути i його, i незатишне почуття, що виникло при виглядi його приниження.

Всi роз’iхалися; у залi залишилися лише вiн та Гюго. Джим раптом сiв, опустив голову i закрив обличчя руками.

– Гюго! – хрипко сказав вiн. – Ми iм не потрiбнi!

У вiдповiдь пролунав голос:

– Ну i що?

Вiн пiдняв голову – поруч iз ним стояла Амантiс.

– Краще б ви поiхали з ними, – сказав вiн iй. – Зараз я для вас – не найкраща компанiя!

– Що за нiсенiтницi?

– Кажу так, бо тепер ви – свiтська дiвчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в iхньому товариствi, це я влаштував. Краще йдiть, або ж бiльше цi люди не запросять вас на своi раути!

– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашнiй теж не отримала запрошення.

На його обличчi вималювалося обурення.

– Не запросили?

Вона похитала головою.

– Я iх змушу! – люто вигукнув вiн. – Я iм доведу, що вони повиннi! Я… Я…

Вона пiдiйшла до нього ближче; ii очi заблищали.

– Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотiла його заспокоiти. – Не хвилюйтеся! Що менi до них? Завтра ми самi пiдемо веселитися – тiльки ми з вами, удвох!

– Я з благородноi родини! – з викликом протягнув вiн. – Зрiйте в корiнь!

Рука дiвчини м’яко лягла на його плече.

– Знаю. Ви – кращий за них всiх разом взятих, Джиме!

Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й став зi скорботою спостерiгати за днем, що готувався до сну.

– Краще б я так i залишив вас дрiмати у вашому гамаку!

Вона розсмiялася.

– Я страшенно рада, що ви так не зробили!

Вiн обернувся й похмуро подивився в зал.

– Пiдмети тут, Гюго, i зачиняй, – сказав вiн тремтячим голосом. – Лiто скiнчилося, i нам час збиратися додому, на пiвдень!

Осiнь завiтала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кiмнатi холодно; феномен вересневоi студенi на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередоднi.

Та коли чоловiк знову згадав про вчорашне приниження, котре змило весь бадьорий лиск лiта, обличчя його спохмурнiло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всi його знали й де бiлiй людинi нiколи та за жодних обставин не скажуть тих слiв, що почув вiн тут на свою адресу.

Пiсля снiданку до нього майже повернулася його звична безтурботнiсть.