Гітара, кості, кастет

Дитина Пiвдня, якiй не властива зацикленiсть однiею справою. Те, що колись завдавало болю, вiдгукувалося в серцi достеменно лиш декiлька раз – затим та подiя навiки осiдала в бездоннiй порожнечi минулого.

Втiм, коли за силою звички вiн прийшов до своеi спорожнiлоi установи, котра, як i старовинний санаторiй мiстера Сноркi, вже перейшла в розряд спогадiв, у серцi його запанувала меланхолiя. У залi, у глибокiй тузi посеред розбитих сподiвань господаря, сидiв лиш Гюго – втiлення вiдчаю.

Зазвичай декiлькох слiв Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втiм, цього ранку слова вимерли.

Два мiсяцi Гюго перебував на такiй вершинi, про яку вiн ранiше й мрiяти не мiг. Юнак отримував справжне задоволення вiд своеi роботи й вiддавався iй з усiею пристрастю, з’являючись в залi задовго до початку занять i затримуючись там навiть пiсля того, як розходилися всi учнi мiстера Пауелла.

День тягнувся до не надто перспективноi ночi. Амантiс не прийшла, i Джим, зневiрившись, вирiшив, що вона, певно, передумала з ним сьогоднi вечеряти.

Може, це й на краще – нiхто не побачить ii в його товариствi. Хоча, подумав вiн понуро, iх i так нiхто б не побачив – всi ж будуть на грандiозних танцях в особняку Харланiв.

Коли сутiнки огорнули зал нестерпною напiвтемрявою, вiн востанне замкнув дверi, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в костi, кастет i гiтара», i вирушив назад до себе в готель. Побiжно кинувши оком на нерiвний стос рахункiв, вiн усвiдомив, що потрiбно внести суму за мiсяць оренди залу, кiлька розбитих вiкон та нове обладнання, яким навiть не почали користуватися.

Джим вiв справи щедрою рукою, i у фiнансовому планi за лiто похвалитися, виявилося, немае чим.

Коли закiнчив справу з рахунками, чоловiк витягнув з коробки фрак та оглянув його, провiвши долонею по атласних лацканах i сатиновiй пiдкладцi. Фрак, принаймнi, у нього залишиться – можливо, колись його запросять на танцi в Тарлтонi, куди якраз вiн його й одягне?

– Ну й добре! – з насмiшкою сказав.

 – Все одно це була лиш пародiя на академiю! Цим нехлюям далеко до моiх, тих що вдома, – iм як куцому до зайця.

Безтурботно насвистуючи «Дженнi з мiста Мармеладу», Джим нарядився у свiй вечiрнiй костюм i рушив в центр мiста.

– Менi орхiдеi! – сказав вiн продавцю.

З гордiстю оглянув покупку. Вiн знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланiв може лиш тонути в мрiях про цi екзотичнi квiти, котрi мляво опиралися на зелене листя папоротi.