Гітара, кості, кастет

Ретельно вибравши таксi, щоб воно якомога бiльше було схоже на особистий лiмузин, вiн вiдправився в пансiон до Амантiс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожi, i орхiдеi, мов барви призахiдного сонця, розтанули на ii фонi.

– Пропоную вiдправитися в «Казино-готель», – сказав вiн. – якщо ви не обрали iншого мiсця…

За ресторанним столиком вiн глянув на похмурий океан, i його охопила настирлива печаль. Вiкна, аби всерединi не було холодно, були зачиненi, оркестр грав «Калулу» та «Мiсяць над Пiвденним морем», i на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сидiла навпроти, вiн вiдчув себе частиною всюдисущоi романтики.

Пара не танцювала – i вiн навiть радiв цьому – танець нагадав би про вiдлуння яскравiшоi, бiльш мерехтливоi подii, яка для них – недосяжна.

Пiсля вечерi вони сiли в таксi й годину каталися по пiщаних дорогах; за рiдкiсними деревами час вiд часу виднiвся океан, на поверхнi якого вiдбивалися зiрки.

– Джиме! Я хочу сказати вам спасибi, – сказала дiвчина, – за все, що ви для мене зробили!

– Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!

– Що плануете робити далi?

– Завтра iду в Тарлтон.

– Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поiдете на своему авто?

– Доведеться. Його треба перегнати на пiвдень, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Нiхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподiваною тривогою в голосi запитав вiн.

Дiвчина насилу стримала усмiшку.

– Нi.

– Менi дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував вiн.

 – І ще… Я б сам так хотiв потрапити хоча б на один справжнiй бал! Не треба було вам зi мною вчора залишатися. Може, вони вас через це i не покликали?

– Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоiмо на вулицi й послухаемо iхню давню музику! Яка нам рiзниця, що вони подумають, га?

– Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив вiн.

– Нi. На вулицi холодно. До того ж хiба можуть тi люди вчинити щось гiрше, анiж вже сталося?

Дiвчина дала адресу водiевi, i через кiлька хвилин таксi зупинилося бiля красивого особняка Медiсон Харлан в громiздкому георгiанському стилi, з вiкон якого на галявину яскравими плямами свiтла вихлюпувалися веселощi.

Зсередини долинали смiх, i жалiбнi наспiви фешенебельних духових, i, час вiд часу, – повiльне, загадкове шарудiння безлiчi закружених у танцi нiг.

– Нумо, пiдiйдемо ближче, – в екстатичному трансi прошепотiла Амантiс.