Гітара, кості, кастет

 – Менi хочеться послухати музику!

Вони пiшли до особняка, намагаючись триматися в тiнi високих дерев.

Джима потроху охоплював трепет – раптово вiн зупинився й схопив Амантiс за руку.

– О це так! – схвильовано прошепотiв вiн. – Ви чуете?

– Що? Сторож йде? – Амантiс злякано озирнулася.

– Це грае «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я iх одного разу чув, i я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!

Вони пiдкрадалися все ближче i ближче – спочатку на горизонтi замайорiли високi укладки «а-ля-помпадур», потiм – акуратно зачесанi чоловiчi голови й високi зачiски, затим i короткi стрижки, над якими нависали краватки-метелики.

Серед безперервного смiху, вже можна було розрiзнити якусь балаканину. На ганку з’явилися двi постатi, швидко надпили зi штофу й одразу пiшли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафiксувався, вiн рухався, не бачачи, як слiпий.

Вони залiзли в якiсь темнi кущi й стали слухати. Пiсня скiнчилася.

З океану подув свiжий бриз, i Джим трохи затремтiв.

Потiм задумливо прошепотiв:

– Менi завжди хотiлося з ними зiграти. Хоч раз в життi! – його голос став байдужим. – Що ж, ходiмо. Думаю, нiчого нам тут робити.

Вiн простягнув iй руку, але замiсть того, щоб ii схопити, вона раптом вилiзла з кущiв i вийшла на свiтло.

– Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподiвано мовила вона.

– Що?

Дiвчина схопила його за руку; попри те, що вiн позадкував назад, зацiпенiвши з жаху через ii зухвалiсть, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.

– Обережно! – ледве вимовив вiн. – Хтось зараз вийде, i нас помiтять!

– Нi, Джиме! – впевнено вiдповiла вона. – З цього будинку нiхто не вийде – зате двое зараз туди увiйдуть!

– Навiщо? – нiчого не розумiючи, вигукнув вiн, осяяний рiзкими вiдблисками лiхтарiв бiля входу. – Навiщо?

– Навiщо? – передражнила вона його. – А тому, що цi танцi – на мою честь!

Вiн вирiшив, що вона збожеволiла.

– Ходiмо додому, поки нас нiхто не помiтив! – попросив вiн ii.

Вхiднi дверi розкрилися навстiж, i на ганок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упiзнав мiстера Медiсона Харлана.

Джим сiпнувся, мовби мав намiр щодуху втекти з цього мiсця. Але господар будинку, радо розкривши обiйми, став спускатися по сходах до Амантiс.

– Нарештi, вiтаю! – вигукнув вiн. – Де в бiса вас носило? Кузина Амантiс… – вiн поцiлував ii й з усiею сердечнiстю звернувся до Джима.