Романи

– Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн?

– Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся. – Вiн вiдкашлявся. – Ти для мене на першому, i на другому, i на третьому мiсцi.

Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку…

Майра капiтулювала.

– А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому.

Фроггi опустився на двадцять п’ять пунктiв лише за годину (правда, вiн ще цього не пiдозрював).

Проте Еморi, будучи тут, швидко нахилився i поцiлував Майру в щоку. Вiн нiколи не цiлував жодноi дiвчинки досi, i з цiкавiстю облизав своi губи, нiби щойно скуштував якийсь невiдомий фрукт. Затим iхнi вуста доторкнулись, як свiжi польовi квiти на вiтрi.

– Ой, це жахливо незручно… – радiсно прошепотiла Май-ра. Їi рука ковзнула в його руку, ii голiвка впала на його плече.

Раптова змiна настрою охопила Еморi – вiдраза, вiдчуття огиди до всього, що вiдбулось. Вiн безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб нiколи не бачити Майру, нiколи бiльше нiкого не цiлувати; вiн усвiдомив свое обличчя, ii лице, iхнi сплетенi руки i захотiв виповзти геть зi свого тiла i сховатись поза межами досяжностi десь у закутку своеi свiдомостi.

– Поцiлуй мене ще… – Їi голос виринув десь iз глибини.

– Я не хочу! – раптом почув вiн свiй голос.

Драматична пауза.

– Я не хочу! – рiзко вигукнув вiн.

Майра пiдскочила як пружина, ii щоки палали вiд враженого самолюбства, великий бант на потилицi тремтiв.

– Я ненавиджу тебе! – вигукнула вона. – Нiколи бiльше не смiй говорити зi мною!

– Що? – затнувся Еморi.

– Я скажу мамi, що ти цiлував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамi, i вона не дозволить менi з тобою гуляти.

Еморi безпорадно витрiщився на неi, нiби на небачену досi iстоту, про чие iснування на землi вiн ранiше i не здогадувався.

Раптом дверi вiдчинились, i на порозi з’явилась мати Майри – вона шукала свiй лорнет.

– Он ви де… – м’яко почала вона. – Дворецький сказав менi, що двое дiтей пiшли нагору. Як почуваетесь, Еморi?

Еморi дивився на Майру i чекав катастрофи, але нiчого не вiдбулось.