Романи

– Усiм байдуже…

Майра мить вагалась.

– Але менi не байдуже…

Щось сколихнулось всерединi Еморi.

– Не може бути! Ти ж закохана у Фроггi Паркера! Адже всi про це знають.

Запанувала тиша, Еморi радiв. Було щось чарiвливе в Майрi, що куталась вiд тьмяного прохолодного повiтря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, iз пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-пiд шапочки.

– Але ж я теж закоханий… – Вiн зупинився, почувши вдалинi звук молодечого смiху.

Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).

– Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!

Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!).

Вона заглянула в його очi.

– Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморi, зiтхнувши iз полегшенням, опустився на подушки.

«Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»

Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв.

Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць.

– Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово…

Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном).

Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз. Але зараз вони говорили про вечiрки iз катанням на санях.

– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.

– Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво.