Романи

– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лiкарi сказали менi (ii голос перейшов на довiрливi нотки): якби хоч один чоловiк так затято пив, як я, вiн би вже давно знищив себе ущент, мiй любий, i вже зiйшов би в могилу…

Еморi скривився i подумав: цiкаво, як би цi слова сприйняв Фроггi Паркер.

– Знаеш, – трагiчно продовжувала Беатрiс, – у мене були сни – дивовижнi видiння. – Вона притиснула долонi до очей. – Я бачила бронзовi рiки, iхнi хвилi омивали мармуровi береги, i велетенськi птахи ширяли повiтрям – строкатi iз райдужним пiр’ям.

Я чула дивну музику i наростаючий гул варварських труб… Ти що?

Еморi пирснув.

– Що таке, Еморi?

– Не зважай, продовжуй, Беатрiс.

– Отой сон повторювався i повторювався: сади, що пишнiли барвами, проти яких наш сад – просто нiщо, мiсяць, що безупинно гойдався, не блiдий, як узимку, а золотiший за мiсяцi лiтньоi ночi.

– А зараз ти як почуваешся, Беатрiс?

– Загалом – краще, нiж будь-коли. Але нiхто не розумiе, Еморi! Я знаю, що не можу пояснити це тобi, але це так…

Еморi був зворушений.

Вiн обiйняв матiр i легенько потерся об ii плече.

– Бiдолашна Беатрiс, бiдна моя Беатрiс…

– Але ж розкажи менi про себе, Еморi! У тебе, мабуть, були жахливi два роки?

Еморi спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як е.

– Нi, Беатрiс. Я цiкаво провiв час. Я пристосувався до смакiв довкiлля, став буденним (вiн сам себе здивував цими словами, i уявив, як би витрiщився Фроггi).

– Беатрiс! – раптово вигукнув вiн.

– Знаеш, хочу поiхати вчитись в iншу школу. Всi в Мiннеаполiсi iдуть вчитись десь-iнде.

На обличчi Беатрiс з’явилось занепокоення.

– Але ж тобi лише п’ятнадцять!

– Так, але всi iдуть кудись у п’ятнадцять, i я хочу, Беатрiс.

Беатрiс запропонувала вiдкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його вiдповiддю:

– Еморi, я гадаю, що ти маеш вирiшувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш iхати.

– Справдi?

– Скажiмо, у Сент-Реджис у Коннектикутi.

Еморi вiдчув раптове пiднесення.

– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатрiс. – Тобi варто поiхати. Я б волiла, щоб ти поiхав до Ітона, а потiм у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядае малоймовiрним. Наразi залишимо питання з унiверситетом вiдкритим.

– А що ти будеш робити, Беатрiс?

– Це лише Господь вiдае. Здаеться, моя доля – доживати вiку в цiй краiнi. Нi, я анi трохи не шкодую, що я американка, – бiльше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осiб.