Романи

– Чому?

– Бо це школа для джентльменiв, i демократiя не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжi.

– Я хочу вчитись у Принстонi, – сказав Еморi. – Не знаю чому, але менi здаеться, що всi випускники Гарварда – безхарактернi (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великi голубi светри i курять люльки…

Монсеньйор посмiхнувся:

– Знаеш, я теж колись був таким…

– Нi, ви зовсiм iнший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий i аристократичний.

Розумiете, як весняний день! А Гарвард це щось доволi закрите…

– А Єль – морозяний i енергiйний, як листопад, – закiнчив монсеньйор.

– Саме так!

І вони легко занурились у радiсне вiдчуття близькостi.

– Я завжди пiдтримував принца Карла Стюарта…

– Звичайно, i Ганнiбала!

– Так, i Пiвденну конфедерацiю. – Вiн вагався, чи визнавати себе патрiотом Ірландii, бо вважав, що бути iрландцем – це якось простакувато.

Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландiя – це романтичний втрачений шанс, а iрландцi – чарiвнi щирi люди, i цю прихильнiсть варто плекати й надалi.

Пiсля години насиченого спiлкування i ще кiлькох сигарет, коли монсеньйор Дарсi довiдався, що Еморi вихований не в католицькiй вiрi (що радше здивувало, а не налякало його), вiн оголосив, що чекае ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок iз Бостона, екс-мiнiстр в Гаазi, автор науковоi працi з iсторii середнiх вiкiв i останнiй представник видатноi патрiотичноi i блискучоi сiм’i.

– Вiн приiздить сюди на вiдпочинок, – монсеньйор довiрчо нахилився до Еморi, нiби вони були однолiтками. – Я для нього – своерiдний прихисток вiд виснажливого агностицизму. Думаю, я единий знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, i як прагне вiн вхопитись за рятiвний уламок мiцноi щогли, якою i е наша Церква.

Їх перший обiд став для Еморi одним iз найяскравiших спогадiв iз ранньоi юностi.

Монсеньйор випромiнював шарм i якесь особливе свiтiння. Ставив запитання i робив припущення так тонко, що хлопець повiряв найглибшi пориви i бажання своеi душi, а також страхи i надii, навiть те, що викликало в нього вiдразу. При цьому були тiльки вiн i монсеньйор, а старший чоловiк, хоча i менш вразливий i менш чутливий, але, безсумнiвно, не безсердечний, iз задоволенням слухав iхню бесiду i грiвся в лагiдному свiтлi, що випромiнювали цi двое.