Романи

Вiн розгойдувався дужче i дужче, поки аж захлинався вiдчуттям, що вiн злiтае у вiдкрите небо, в казкову краiну, де живуть веселi сатири i нiмфи, схожi на дiвчат, яких вiн зустрiчав на вулицях Істчестера. Коли вiн досягав найвищоi точки, то справдi мiг бачити вершину пагорба, де вигини брунатноi дороги зникали золотою вервечкою на горизонтi.

Вiн ковтав книжки одну за одною всю весну (тодi йому щойно виповнилось вiсiмнадцять): «Джентльмен з Індiани», «Новi казки тисячi i однiеi ночi», «Повчання Маркуса Ордейна», «Чоловiк, який був четвергом» (останню вiн не зрозумiв, але йому сподобалось), «Стовер в Єлi», яка стала для нього чимось на кшталт посiбника, «Домбi й син» (бо вiн вирiшив, що треба читати щось вагомiше), Роберта Чемберса, Девiда Грехема Фiлiпса i Е.

Фiлiпса Оппенгейма – повнiстю; i дещо вибiрково з Теннiсона i Кiплiнга. Зi всiеi шкiльноi програми лише «Алегро» i сувора чiткiсть геометрii викликали його млявий iнтерес.

На початку червня вiн вiдчув потребу у спiлкуваннi з кимось, щоб формулювати своi власнi iдеi, i на свiй власний подив, зустрiв однодумця-фiлософа в особi Рехiлла, старости шостого класу.

В багатьох бесiдах, якi вони вели, гуляючи стежками чи лежачи на животi на краю бейсбольного поля, або пiзно вночi, викурюючи сигарети, вони перемелювали шкiльнi новини, i ось тут i зародився термiн «зализи».

– Є що курити? – прошепотiв Рехiлл, просуваючи голову крiзь дверi через кiлька хвилин пiсля вiдбою.

– Звичайно.

– Я заходжу.

– Вiзьми ковдру, вмощуйся он туди, на пiдвiконня.

Еморi сiв у крiсло i запалив сигарету, поки Рехiлл готувався для бесiди. Улюбленою темою Рехiлла було обговорення майбутнього своiх однокласникiв, а Еморi нiколи не набридало пiдкидати йому низку зарисовок.

– Тед Конверс? А, тут все просто. Вiн завалить екзамени i все лiто буде ходити на пiдготовку до Гарструма, тодi вступить до Шеффiлда i вилетить посерединi першого курсу. Потiм повернеться додому, буде пити-гуляти рiк-два, потiм татусь змусить його зайнятись торгiвлею фарб.

Вiн одружиться, у нього буде четверо синiв – усi такi ж тупоголовi. Вiн завжди буде думати, що Сент-Реджис зiпсував його, i вiддасть своiх дiтей в денну школу в Портлендi, помре вiд локомоторноi атаксii, коли йому буде сорок один. Його жiнка подаруе пресвiтерiанськiй церквi купiль (чи як воно там називаеться) iз вигравiруваним його iм’ям.

– Зажди, Еморi, це з бiса похмуро. А щодо тебе?

– Я – iз вищоi касти, ти теж. Ми фiлософи.

– Я – нi.

– Певно, що так.