Романи

– А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт.

– Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi.

– Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа.

Еморi якийсь час лежав мовчки.

– Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу!

– То – радше почеснi шрами.

Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна.

– Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гем-берд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi.

– Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше.

– Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе.

– То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi».

Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi.

– Читав цю останню пробу пера?

– Нiколи не пропускаю. Вони винятковi.

Еморi гортав номер.

– Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом.

– Ага.

– Послухай оце! Господи!

Говорить служниця:

Чорне покривало вкрило земну твердь,

Як бiлi конуси, у срiбному полонi,

Гойдають полум’я свiчок вiтри,

Як тiнi, що зникають на долонi,

О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть…

– І що б це мало означати?

– Це сцена в iдальнi.

Вознiсши руки, наче крила, догори,

Лежить вона на бiлiм покривалi,

Немов святоi лик ii прекрасний,

Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми!

– Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу.

– Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi. – Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр.

Еморi жбурнув журнал на стiл.

– Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв.