Романи

Керрi прочитав «Дорiана Грея» i вдавав лорда Генрi, вiн усюди ходив за Еморi й звертався до нього не iнакше як «Дорiан», прикидаючись, буцiмто пiдтримуе його легковажнi захоплення i млявi тенденцii до нудьгування. Якось Керрi зобразив подiбну сцену в спiльнiй залi – всi були дуже потiшенi. Еморi ж це так розлютило i збентежило, що згодом вiн практикував мистецтво епiграми тiльки вряди-годи в компанii Тома або перед дзеркалом.

Одного дня Том iз Еморi влаштували читання своiх власних вiршiв i творiв Лорда Дансенi пiд звуки грамофона Керрi.

– Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай!

Еморi, який саме був на пiдйомi, роздратовано зиркнув i промимрив, що йому заважае фортепiано. Це була остання крапля, Керрi впав на пiдлогу, душачись смiхом.

– Давай «Квiточки i цьомчики»! – реготав Керрi. – Господи, я зараз лусну!

– Вимкни бiсiв гамофон! – заволав Еморi, лице його аж пашiло. – Я тут не в цирку виступаю!

Тим часом Еморi намагався повсякчас пробудити в Д’Інвiлье потяг до тамтешнiх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденнiше, нiж вiн сам.

От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл»[6 - Джонсон Семюел (1709—1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740—1795) – шотландський письменник i мемуарист.].

Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi:

Чи спить, чи вже прокинулась вона?

Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку,

Із шиi кров сочиться темним вiзерунком,

Де жало нiжне пронизало юнку.

– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу…

Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого.