Романи

Нiч була ясною, весела поiздка запаморочила Еморi. В його головi блукали варiацii двох поетичних строф…

Срiблястий екiпаж вночi прорiзав тишу вулиць,

І жоден шелест не порушив спокiй…

Як океану хвилi, розступились на шляху акули,

Одблискуючи в водах зорi одинокi,

Так в мiсячнiм серпанку розiтнув вiн гущавiнь лiсiв.

Лиш чути в небi плач нiчних птахiв…

Обитель виникла у свiтлi лiхтарiв,

Пожухлi стiни в жовтих тiнях ночi —

І тишу раптом смiх прорвав i обiмлiв…

В обiймах червня екiпаж зникае свiт за очi,

За ним поблякли тi химернi тiнi.

І раптом жовтий свiт став темно-синiм…

Вони рiзко загальмували, Еморi закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жiнка стояла обабiч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потiм вiн згадував, що вона видалась йому гарпiею в своему старому халатi.) І якимось скрипучим i глухим був ii голос:

– Ви студенти з Принстона?

– Так.

– Там один iз ваших щойно загинув, а двое при смертi.

– Господи!

– Ось там! – Нажаханi, вони намагались збагнути, куди вона показувала.

Пiд жовтим свiтлом лiхтаря лежало тiло долiлиць у наростаючiй калюжi кровi.

Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в головi Еморi: це волосся… це волосся… Потiм вони перевернули тiло…

– Це ж Дiк… Дiк Гемберд!

– Боже!

– Послухай серце!

І знову голос староi вiдьми – пекельний i наче аж трiумфуючий:

– Мертвий вiн, мертвий… Машина перекинулась. Тi двое, що вцiлiли, винесли iнших, але цей – йому вже не допоможеш…

Еморi кинувся в дiм, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тiло.

Вони поклали його на диван в убогiй маленькiй вiтальнi. Слоун iз понiвеченим плечем сидiв у фотелi. Вiн марив i щось повторював про лекцiю з хiмii о 8.10.

– Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбi захриплим голосом. – Дiк був за кермом, вiн не хотiв поступатись. Ми казали, що вiн багато випив… а потiм цей клятий поворот, Господи!.. – Вiн упав на пiдлогу, його плечi здригались.

Приiхав лiкар, Еморi пiдiйшов до дивана.

Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тiло. З несподiваною тверезiстю вiн пiдняв одну безвiльну руку i дав iй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберiгало якийсь вираз. Вiн поглянув на шнурки черевикiв – Дiк ще iх зав’язував сьогоднi зранку. Вiн зав’язував iх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось вiд шарму й особистостi Дiка Гемберда, такого, яким вiн його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, i близько до землi.