Потоп. Том I

Жоден король не мае такого замку, як наш милостивий володар, це вiдома рiч, i закордоннi депутати те саме розповiдають. Жоден також над таким чесним народом не пануе, бо хоч е рiзнi ввiчливi нацii у свiтi, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своiм обрадував.

– Щасливий наш король! – зiтхнула Терка.

– Звiсно, що був би вiн щасливий, якби не громадянськi справи, якби не вiйни невдалi, якi Рiч Посполиту руйнують за грiхи та незгоди нашi. Все це на плечах королiвських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять.

А чи вiн винен, що його слухати не хочуть?.. Важкi часи настали в нашiй вiтчизнi, таких важких ще не бувало. Найтихiший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успiшно воювали. Так от Бог за гонор карае. Дяка Йому, що моя рука добре гоiться пiд вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вiтчизну згадати i в поле рушати. Грiх у такi часи байдикувати.

– Тiльки про виiзд навiть не згадуйте.

– Не може бути iнакше. Добре менi тут у вас, але наскiльки менi краще, настiльки гiрше.

Нехай там мудрагелi на сеймах сперечаються, а жовнiр сумуе за полем. Скiльки життя, стiльки й служби. Пiсля смертi – Бог, котрий у серця зазирае, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користi для вiтчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких i тому найшла на нас чорна година.

Очi Maрисi зволожилися, аж наприкiнцi сльозами вибухнули i полили рум’янi щiчки.

– Ви поiдете i нас забудете, а ми тут уже хiба всi засохнемо.

Хто ж нас тут боронитиме вiд нападникiв?

– Я поiду, але вдячнiсть збережу. Рiдко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досi того пана Кмiцицa боiтеся?

– Певна рiч, боiмося. Дiтей ним тут матерi лякають, як вовкулакою.

– Не повернеться вiн, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяiв, котрi, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гiршими були за нього. Найбiльше шкода, що такий добрий вояк так занапастив iм’я та славу, i маеток втратив.

– І панночку.

– І панночку. Багато про неi доброго розповiдають.

– Цiлими днями вона, небога, тепер лише плаче i плаче.

– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кмiцицом вона побиваеться?

– Хто його зна! – засумнiвалася Марися.

– Тим гiрше для неi, бо вiн уже не повернеться. Пан гетьман вiдiслав частину ляуданцiв додому, то й сила тепер е. Без суду його б зараз посiкли. Мусить вiн знати, що ляуданцi повернулися, тому навiть носа не висуне.