Потоп. Том II

Дряхле його обличчя дивно контрастувало зi жвавiстю його постатi, що зраджувала незвичайну силу та бадьорiсть. Рухи дiдуган мав швидкi, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертiв, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так i речi. Для пана Кмiцицa з кожною миттю ставав усе запобiгливiшим, у мiру того, як вiдгукувалися в ньому покiрнiсть давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язанiсть.

Пан Кмiциц знав Кемличiв добре, тому що батько i два сини служили в його хоругвi ще в тi часи, коли в Бiлiй Русi вiн на власну руку вiв вiйну з Хованським.

Це були мужнi воiни й не менш жорстокi, нiж вiдважнi. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загонi пана Анджея, але незабаром вiдмовився вiд цiеi честi, бо йому це перешкоджало здобич брати. Мiж гультяями та гульвiсами, з котрих складалася партiя пана Кмiцица, котрi вдень пропивали i витрачали те, що вночi здобували кров’ю у ворога, Кемличi вiдзначалися неймовiрною жадiбнiстю. Збирали старанно здобич i ховалися по лiсах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пiзнiше по садибах i мiстечках. Батько бився не гiрше за своiх синiв-близнюкiв, але пiсля кожноi битви видирав у них кращу частину здобичi, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарiкаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуватi вiд природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битвi ставали один за одного вiдчайдушно, не щадивши кровi. Товаришi не любили iх, але боялися повсюдно, бо в лютi тi бували страшними. Навiть офiцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумiлий страх, а пiсля пана Кмiцица ще пан Раницький, котрому в гнiвi обличчя вкривалося плямами, тодi тремтiли перед ним. Шанували також в обох родовитiсть, бо Кмiцици здавна правили в Oршi, а в пановi Раницькому текла сенаторська кров.

У загонi подейкували, що вони зiбрали великi скарби, але нiхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди.

Якось вислав iх пан Анджей iз кiлькома челядниками i табуном коней здобичi. Вiдтодi й зникли. Пан Кмiциц припустив, що вони полягли, але жовнiри казали, що втекли з кiньми, тому що це була завелика для iхнiх сердець спокуса. Тепер, коли iх пан Анджей побачив здорових, коли в шопi пiд хатою iржали якiсь конi, а радiсть i запобiгання старого мiшалися з неспокоем, подумав полковник, що жовнiри тодi мали слушнiсть.