Потоп. Том III

Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сiдлi, пiдняв шаблю i став нею махати, подiбно до руху по колу вiтряка, але так швидко, що повiтря засвистiло вражаюче.

А що призахiдне сонце вигравало на його шаблi, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тодi вдарив острогами бахмата i кинувся на Канненбергa.

Той згрупувався ще бiльше i майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапiру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, i завдав свого жахливого удару.

Але в цю мить зашумiв жахливий млинок, рапiра затряслася шведовi в руцi, вiстря поцiлило в порожнечу, натомiсть вигнутий кiнець шаблi малого лицаря з блискавичною швидкiстю встромився в обличчя Канненбергa, розтяв йому частину носа, рот, пiдборiддя, досягнув ключицi, розтрощив ii i зупинився лише на перев’язi, що висiла через плече.

Рапiра випала з рук нещасного i нiч заполонила його голову, але перш нiж той упав iз коня, пан Володийовський вiдпустив шаблю на ремiнь i вхопив опонента за плечi.

Заверещали в унiсон з того берега шведи, а пан Заглобa пiдскакав до невисокого лицаря i зрадiв:

– Пане Мiхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!

– Це був майстер, – вiдповiв пан Володийовський. – Берiть коня за вуздечку, бо вiн хороший!

– Га! Якби не рiка, можна було б i тих полоскотати! Я б першим…

Подальшi його слова зупинив свист куль, тому, не закiнчивши думку, пан Заглоба вигукнув:

– Утiкаймо, пане Мiхале, бо цi зрадники пiдстрелити нас готовi!

– Не мають цi кулi достатньоi стрiмкостi, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.

Тим часом оточили iх iншi польськi вершники, вiтаючи пана Мiхала i дивлячись на нього iз захопленням, а той тiльки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.

А на iншому березi, мiж шведами, кипiло, як у вулику. Артилеристи викочували зi зусиллям гармати, тому у ближнiх польських лавах озвалися сурми до вiдступу.

На iхнiй вiдголос кожен подався до своеi хоругви, i вмить усi вишикувалися справно. Вiдступили пiд лiс i зупинилися, немовби мiсце вороговi залишаючи та запрошуючи його за рiчку. Тут до лави людей i коней пiд’iхав на тарантовому скакунi чоловiк, одягнений у бурку i шапку з чаплиним пером, iз позолоченим буздиганом у руцi.

Видно його було чудово, бо спадали на нього червонi променi сонця, що заходило, i вершник iхав перед полками, немов на парадi.