Потоп. Том III

Впiзнали його вiдразу ж усi шведи i стали кричати:

– Чарнецький! Чарнецький!

А той балакав щось iз полковниками. Бачили, як на довше зупинився бiля лицаря, котрий Канненбергa здолав, i руку поклав на його плече, пiсля чого пiдняв буздиган i хоругви взялися повiльно, одна за одною, завертати до борiв.

А тут i сонце зайшло. В Ярославi дзвони oзвaлися по костелах, то й усi полки, вiд’iжджаючи, заспiвали одним голосом «Янгол Господнiй благовiстив Пречистiй Дiвi Марii». І з цiею молитвою зникли шведам з очей.

Роздiл V

Того дня полягали шведи спати, й рiски в ротi не маючи i без надii, що завтра буде чим поживитися. Тому в голодних муках спати не могли. Ще до того, як другi пiвнi проспiвали, потомленi солдати взялися вислизати з табору поодинцi та зграями на розбiй у прилеглi до Ярослава села. Йшли вони, на нiчних грабiжникiв схожi, в Радимно, Каньчугу, Тичин – куди могли i де сподiвалися знайти хоча б щось iстiвне. Смiливостi додавало iм те, що пан Чарнецький був на тому боцi рiчки, а хоч би вiн навiть переправитися встиг, волiли смерть, нiж голод.

Либонь, великий уже запанував розлад у таборi, бо по околицях розповзлися десь iз пiвтори тисячi люду, всупереч найсуворiшим королiвським наказам.

Почали вони нишпорити по закутках, палити, грабувати, рiзати, але майже нiкому з них уже не судилося повернутися до табору. Пан Чарнецький був, щоправда, по той бiк Сяну, але й по цей нишпорили рiзнi шляхетськi та селянськi загони. Найпотужнiший, пана Стшалковського, складався з хоробрих шляхетських горян i тоi ночi втрапив, як на нещастя, у Прухнiк.

Побачивши заграву й учувши пострiли, пiшов пан Стшалковський, наче хто серпом кинув, прямо на гомiн i напав на грабiжникiв. Тi захищалися запекло за тинами, але пан Стшалковський iх звiдти повитягав, порубав, нiкого в живих не залишив. По iнших селах iншi партii робили те саме, пiсля чого в гонитвi за втiкачами пiдсунулися аж пiд сам шведський табiр, навiюючи тривогу та метушню, лементуючи по-татарськи, по-волоськи, по-угорськи та по-польськи, так що шведи вирiшили, що якiсь потужнi допомiжнi вiйська на них наступають, може, навiть i хан iз цiлою ордою.

Розпочався безлад i – небувала рiч досi – панiка, яку з надзвичайними зусиллями вдалося офiцерам загасити. Але король, котрий до ранку просидiв на конi, бачив, що дiеться, второпав, що з цього може виникнути, i зараз же вранцi скликав вiйськову раду.

Понура ця нарада недовго тривала, бо не було двох шляхiв на вибiр.