Потоп. Том III

Тим часом пахолок домчав до кавалерiйських рядiв i зупинився лише тодi, коли лоша, налякане виглядом коней i людей, стало дибки та зарило копитами землю. Пахолок зiстрибнув i, тримаючи його за гриву, схилився перед панами лицарями.

– А що скажеш? – спитав, наблизившись, пан Шандаровський.

– Шведи в нас, у садибi священика! Подейкують, що й сам король iз ними! – видихнув пахолок iз сяючими очима.

– А багато iх?

– Не бiльше нiж двiстi коней.

Тут i пановi Шандаровському засвiтилися очi. Але вiн боявся засiдки, тому поглянув грiзно на хлопця та поцiкавився:

– Хто тебе прислав?

– Чи мене хтось мае присилати? Я сам на лошака, що пасся на лузi, стрибнув, ледве не скотився i шапку загубив.

Правда струменiла зi засмаглого обличчя пахолка й охоту вiн мав, либонь, велику на шведiв, бо його щоки палали i стояв перед офiцерами, тримаючи однiею рукою за гриву жеребця, зi скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.

– А де решта шведського вiйська? – спитав хорунжий.

– Ще на свiтанку iх перекинули стiльки, що й полiчити не змогли, але вони пiшли далi, залишилася лише кавалерiя. А один спить у добродiя, кажуть, що король.

На це пан Шандаровський зауважив:

– Чоловiче, якщо брешеш, голова твоя впаде, але якщо правду кажеш, тодi проси, що хочеш.

Пахолок схилився йому до стремена.

– Щоб ви здоровi були! Не хочу нiякоi винагороди, лише щоб менi вельможний пан офiцер шаблю дати наказав.

– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своiй челядi вже повнiстю переконаний пан Шандаровський.

Іншi офiцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:

– Пильнують, плюгавцi! Якщо ви прямо пiдете, то вас пoбaчуть, але я вас вiльшаником проведу.

Пролунала команда i хоругва вирушила вiдразу ж ступом, а потiм вирвалася в клус. Пахолок скакав без сiдла на своему лошатi i без вуздечки. Лошака голими п’ятами пiдганяв, щоразу глипаючи променистими очима на оголену шаблюку.

Коли вже село виднiлося, завернув у лози i повiв дорогою, трохи грузькою, до вiльшаника, де було ще болотянiше, що сповiльнило коней.

– Тихiше! – попросив хлопець. – Як тiльки вiльшаник скiнчиться, вони будуть праворуч за чверть стаi.

Тому стали просуватися дуже повiльно, бо i дорога була нелегка, а важкi конi кавалерii загрузали раз по раз аж до колiн. Врештi вiльшаник порiдiв i вершники виiхали на галявину.