Прекрасні й приречені

Дiйшовши до Шостоi авеню, вiн зупинився на розi тютюновоi крамницi, йому одразу полегшало – крамниця була веселою та привiтною у своему темно-синьому димi, який закликав купувати розкiш.

У своiй квартирi, сидячи бiля вiкна, вiн викурив останню сигару. Уперше за останнiй рiк вiн вiдчув, що повнiстю насолоджуеться Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже пiвденна гострота. Самотне мiсто, однак оскiльки вiн вирiс сам, то навчився уникати самотностi. Упродовж останнiх мiсяцiв вiн був обачним, i коли не мав жодних домовленостей на вечiр, то спiшив до одного з клубiв, щоби когось там зустрiти.

О, так, самотнiсть тут була присутня…

Сигара, ii дим напливав на тонкi брижi завiси, виплiтаючи на нiй ледь помiтнi бiлi вiзерунки, вона жеврiла, аж поки годинник на церквi Святоi Анни не пробив першу годину жалiбним свiтським тоном. Десь за пiвкварталу почувся наростаючий шум, вiн нагадував гуркiт барабанiв, – перехилившись через вiкно, вiн побачив поiзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот.

Йому раптом згадався фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де мiста бомбардували з летючих поiздiв, i на мить вiн уявив, як Вашингтон-сквер оголосив вiйну Центральному парку, буцiмто це був пiвнiчний кордон, за яким велася битва i приходила смерть. Але поiзд пролетiв, iлюзiя розвiялася: спершу до стихаючих барабанiв, а потiм до клекотання орла в далинi.

З П’ятоi авеню долiтали дзвiнки й низькi невиразнi звуки автомобiльних клаксонiв. Але на його вулицi панувала тиша, i тут вiн був у безпецi вiд усiх життевих небезпек, бо тут були його дверi й довгий коридор, i його вартова – спальня – у безпецi, у безпецi! Свiтло газових лiхтарiв прозирало крiзь вiкно, нiби мiсяць, але було яскравiшим i прекраснiшим за нього.

Ретроспекцiя «В раю»

Краса, яка народжувалася кожнi сто рокiв, сидiла в чомусь на кшталт передпокою, крiзь який пролiтали пориви бiлого вiтру, а часом – якась задихана й заклопотана зiрка. Зiрки приязно iй пiдморгували на бiгу, а вiтри невгамовно розвiвали ii волосся.

Вона була незбагненною, бо й душа, i дух ii були единi – краса ii тiла була есенцiею ii душi. Вона була тiею сутнiстю, яку вiками шукають фiлософи. У цьому передпокоi вiтрiв i зiрок вона сидiла вже сотню рокiв, спокiйно споглядаючи саму себе.

Нарештi вона зiзналася, що мусить народитися знову. Зiтхнувши, вона завела довгу розмову iз голосом, що долiтав iз бiлого вiтру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.