Прекрасні й приречені

Але надворi було холодно, вiтер звивався довкола високих будинкiв, а вулицями крокував грудень, тож цього вечора вони сидiтимуть у м’якому свiтлi лампи, попиваючи келишок-другий «Бушмiлс», або по чарочцi «Гранд Марiнер», серед книжок, що виблискуватимуть, як орнамент на стiнi, у променях внутрiшнього спокою Морi, який спочиватиме, нiби великий кiт у своему улюбленому крiслi.

Нарештi вiн прийшов! Кiмната обiйняла Ентонi своiм теплом. Свiтiння сильного тверезого розуму зiгрiло неспокiйну душу Ентонi, заспокоiло ii, як може заспокоiти тiльки присутнiсть дурненькоi жiнки.

Хтось мусить розумiти все, а хтось – сприймати все як належне. Схожий на тигра, схожий на бога, Морi заполонив собою кiмнату. Вiтри на вулицi стихли, мiднi пiдсвiчники на полицi над камiном сяяли, як лампади перед олтарем.

– Чому ти тут сьогоднi? – Ентонi розтягнувся на м’якому диванi й розкинув лiктi на м’яких подушках.

– Я тут тiльки годину. Був на чаюваннi з танцями, затримався i пропустив свiй поiзд до Фiладельфii.

– Дивно, що ти затримався, – з цiкавiстю почав Ентонi.

– Справдi, дивно. Як поживаеш?

– Джералдiн. Маленька бiлетерка з «Кiтса». Я розповiдав тобi про неi.

– О!

– Завiтала до мене о третiй i залишилася до п’ятоi. Своерiдна маленька iстота, але чимось мене зачiпае. Зовсiм нерозумна.

Морi мовчав.

– Хоч це може видатися дивним, – провадив далi Ентонi, – наскiльки я знаю, i наскiльки менi вiдомо, Джералдiн е взiрцем благочестивостi.

Вiн знав ii мiсяць, непосидючу дiвчину з незрозумiлими звичками.

Хтось випадково познайомив ii з Ентонi, вона здалася йому цiкавою, йому сподобались ii невиннi та майже невловнi поцiлунки, що вона подарувала йому на третiй день знайомства, коли вони iхали на таксi крiзь парк. У неi були якiсь вiддаленi родичi – примарнi тiтка з дядьком, з якими вона разом жила в однiй квартирi десь у лабiринтi сотих вулиць. Вона була добрим товариством, з нею було спокiйно, вона видавалася близькою i знайомою. А далi цього вiн i не хотiв заходити – не з моральних мiркувань, а через страх порушити безтурботнiсть свого способу життя, яке щойно налагодилось.

– У неi е два коронних номери, – повiдомив вiн Морi, – перший – опустити волосся на очi й потiм здмухувати його, другий – якщо вона стикаеться з чимось, що ii мiзки не здатнi переварити, вона вигукуе: «Ти божевiiiiiльний!». Це мене просто зачаровуе. Можу так сидiти годину за годиною, аж цiкаво, якi ще манiакальнi симптоми вона вiдшукае в моiй уявi.