Прекрасні й приречені

– І чому ж ти затримався? Зустрiв якусь солоденьку дебютантку?

– Так.

– Справдi? – Голос Ентонi iз подивом пiднявся.

– Не зовсiм дебютантку. Вона сказала, що почала виходити у свiт двi зими тому в Канзас-Сiтi.

– Засидiлась?

– Нi, – вiдповiв Морi дещо задумливо, – мабуть, це останне, що можна про неi сказати. Якимось чином вона здавалася наймолодшою там.

– Не така вже й молода, якщо заради неi ти пропустив поiзд.

– Достатньо молода. Красиве дiвча.

Ентонi коротко чмихнув.

– О, Морi, ти впадаеш у дитинство.

Морi безпорадно витрiщився в порожнечу.

– Гаразд, я не можу достеменно ii описати, крiм того, що вона красива. Вона була неймовiрно жвава. Вона постiйно iла желатинки.

– Що?

– Це щось на кшталт невинноi вади. Вона нервова, розумiеш… сказала, що завжди iсть желатинки на чаюваннях, бо не може так довго залишатися на одному мiсцi.

– І про що ви розмовляли… Бергсон? Бiлфiзм? Чи аморальний «ванстеп»?

Морi був незворушний, здавалося, що його можна гладити за шерстю i проти неi.

– Насправдi ми розмовляли про бiлфiзм. Здаеться, ii мама бiлфiстка. Але найдовше ми говорили про ноги.

Ентонi покотився зi смiху.

– Господи! Чиi ноги?

– Їi, вона багато розповiдала про своi ноги. Так нiби вони були якоюсь рiдкiсною дрiбничкою. Чим викликала велике бажання iх побачити.

– Вона що, танцiвниця?

– Нi, я дiзнався, що вона кузина Дiка.

Ентонi вiд здивування рiзко сiв, аж подушка за ним пiднялася, нiби жива iстота, i впала на пiдлогу.

– А звати ii не Глорiя Гiлберт? – вигукнув вiн.

– Так. Хiба ж вона не чудова?

– Я навiть i не знаю… але, судячи з тупостi ii батька…

– Ну, – перебив Морi з невблаганною впевненiстю, – ii сiм’я може бути така ж гнiтюча, як професiйнi плакальники, але я схильний думати, що вона своерiдна та оригiнальна. На перший погляд може здатися, що вона – типова завсiдниця випускних балiв у Єлi, але насправдi вона iнша, кардинально iнша.

– Продовжуй, продовжуй! – наполягав Ентонi.

– Вiн так i сказав?

– Присягаюся, – вiдповiв Ентонi, пирскаючи смiхом.

– Ну, те, що для нього жiночi мiзки…

– Я знаю, – не стримався Ентонi, – це поверховi роздуми над лiтературною дезiнформацiею.

– Саме так. Розумними вiн уважае таких, якi роздумують про щорiчне падiння моралi i наскiльки це добре чи погано. Або пенсне, або позерки.