Прекрасні й приречені

Все це вкупi з красивими, дещо коров’ячими очима i густо-червоними губами робили ii схожою на Теду Бару, багатообiцяючу молоду актрису. Люди iй постiйно повторювали, що вона – «вамп», i вона в це вiрила. Вона з надiею вiрила, що вони бояться ii, тому за будь-яких обставин щосили намагалася справити загрозливе враження. Але будь-який чоловiк iз багатою уявою мiг би побачити червоний прапор, якого вона постiйно пiдiймала та яким гарячково й благально розмахувала, – на жаль, без очевидноi користi. Також вона була дуже сучасною: вона знала всi найновiшi пiснi – коли котрась iз них звучала з фонографа, вона пiдскакувала й починала трусити плечима вперед-назад i клацати пальцями, коли ж музики не було, вона акомпанувала собi спiвом.

Розмовляла вона теж по-сучасному: «Плювати», – казала вона, «Буду хвилюватись – зiпсую фiгуру», або ще: «Коли я чую цю музику, моi ноги самi мене несуть. Еге ж, мала!»

Їi занадто довгi та супермодноi форми нiгтi було вiдполiровано до неприродного рожевого кольору. Їi одяг був занадто тiсний, занадто стильний, занадто яскравий, ii очi були занадто лукавi, а усмiшка – занадто скромна.

Інша дiвчина була, вочевидь, бiльш витонченим персонажем. Гарно вбрана молода еврейка з темним волоссям i приемною молочно-бiлою шкiрою. Вона видавалася сором’язливою i нерiшучою, i цi двi якостi тiльки пiдкреслювали атмосферу витонченого шарму довкола неi. Вона була з «епископськоi» сiм’i, яка володiла трьома магазинами розкiшного жiночого одягу на П’ятiй авеню та жила в пишних апартаментах на Рiверсайд-драйв.

– Це був просто жах! – емоцiйно вигукнула Мюрiел. – З нами в автобусi iхала жiнка. Вона була абсолютно, абсолютно божевiльною! Вона постiйно говорила сама до себе, що вона хотiла би зробити з тим-то й тим-то. Я була в шоцi, але Глорiя вiдмовилася виходити.

Мiсiс Гiлберт округлила рота до правильноi форми.

– Справдi?

– Таааак, у неi дах з’iхав. Ми навiть злякалися, що вона накинеться на нас. Страшнааааа! Слава Богу, чоловiк через прохiд вiд нас сказав, що з ii лицем тiльки в притулку для слiпих працювати, ми тааааак смiялись, само собою, i вiн почав до нас клеiтись.

При цих словах Глорiя хотiла вийти з кiмнати, всi очi дружно повернулися до неi. Двi дiвчини нiби вiдступили в тiнь, нiкому не потрiбнi, зовсiм непомiтнi.