Прекрасні й приречені

Вiн був сентиментальним, та ще й романтиком, не цурався i марнославства, чоловiк невгамовноi пристрастi, трошки пiдслiпуватий на одне око й цiлком слiпий на iнше. Ти можеш уявити, що чоловiк, який поневiряеться свiтом у такому станi, безпорадний, як лев без зубiв; на додачу, останнi двадцять рокiв зробили шевалье абсолютно злиденним, бо зустрiчав вiн жiнок, якi ненавидiли його, використовували його, обтяжували його, заражали його, витрачали його грошi, дурили його – одне слово, як це прийнято називати, любили його.

І це було дуже сумно, Джералдiно, а позаяк, окрiм згаданоi вже слабкостi, цiеi згубноi схильностi, вiн був людиною вдумливою, то вирiшив раз i назавжди покiнчити з постiйно виснажливою його залежнiстю. З цiею метою вiн вирушив у славнозвiсний монастир у Шампанi, який називався, хоча й трохи анахронiчно, обителлю святого Вольтера. І було в ньому таке правило, що жоден чернець не мiг спуститися на перший поверх, поки вiн живий, а вiк свiй мае провести в молитвах i спогляданнi однiеi з чотирьох веж, кожна з яких називалася вiдповiдно до чотирьох регул чернечого статуту: Бiднiсть, Цнотливiсть, Послух i Мовчання.

Коли настав день, який мав стати свiдком прощання шевалье зi свiтом, вiн був повнiстю щасливим. Вiн вiддав усi своi грецькi книжки своiй орендаторцi, свiй меч у золотих пiхвах вiн вiдправив королю Францii, а всi своi пам’ятки з Ірландii вiн вiддав юному гугеноту, який продавав рибу на його вулицi.

Тодi вiн вирушив до монастиря Святого Вольтера, бiля ворiт забив свого коня i вiддав його монастирському кухаревi.

О п’ятiй годинi того надвечiр’я вiн уперше вiдчув, що вiльний – повнiстю вiльний вiд проблем статi. Жодна жiнка не заходила до монастиря, а ченцям заборонялося спускатись нижче другого поверху. Отже, коли вiн пiдiймався звивистими сходами, якi вели в його келiю на самiй горi вежi Цнотливостi, то зупинився на хвилину бiля вiдчиненого вiкна, яке було на височинi п’ятдесяти футiв над землею. Який прекрасний свiт, подумав вiн, той свiт, який вiн покидае! Золотий сонячний дощ падав на широкi поля, розсипи смарагдових крон удалинi, спокiйно зеленiючi виноградники, пiдбадьорливi незвiданi простори перед ним.

І трапилося так, що Тереза, шiстнадцятирiчна дiвчина iз сусiднього села, саме в цей момент проходила саме тiею дорогою, яка пролягала повз монастир. П’ять хвилин перед тим тоненька стрiчка, яка тримала ii панчоху, подерлась.