Кайдашева сім'я

Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

– Будь здорова, чорноброва! – сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

– Будь здоров, нечорнобровий! – обiзвалась Мотря.

– А йди лишень сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

– Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому – зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi з вершечка було трохи рудувате.

– А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, – сказав Карпо.

Мотря стояла пiд хатою проти бiлоi стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум’яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима.

В лицi, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум iз завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало ii з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиi.

– Мотре! чи дома твiй батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за ворiт.

– Нема, поiхали на ярмарок. А тобi нащо?

– Так собi питаю, – сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, – сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

– Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи iй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв ii за руку вище од лiктя i здавив так, що Мотря крикнула на увесь двiр.

– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

– Мотре! хто тобi купив отi червонi кiсники?

– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо i хотiв однять од неi драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.