Сповідь

Зазвичай я проходив цей шлях разом з iншими католиками, найчастiше з одним паризьким вишивальником, iм’я котрого вже не пам’ятаю. Це був не такий «парижанин», як я, а справжнiй парижанин з Парижа, архiпарижанин, людина надзвичайно добродушна. Вiн так любив свою батькiвщину, що нi хвилини не сумнiвався в тому, що я саме звiдти, нiби побоюючись проминути добру нагоду поговорити про неi.

До речi, у пана де Круза, повiтового суддi, був садiвник, теж iз Парижа, не менш люб’язний, i вiн вважав славу своеi батькiвщини скомпрометованою тим, що хтось видае себе за ii сина, коли вiн зовсiм не мае честi ним бути.

Вiн розпитував мене з виглядом людини, впевненоi, що спiймае мене на якiйсь помилцi, i потiм лукаво посмiхався. Якось вiн запитав мене, що е чудового в Новому Ринку. Можна собi уявити, як мусив я брехати. Проживши в Парижi двадцять рокiв, я повинен був би знати мiсто; проте, якби менi й тепер поставили те саме питання, я заледве змiг би на нього вiдповiсти, вiдтак легко можна було б зробити висновок, що я нiколи не бував у Парижi. Ось так, навiть чуючи правду, люди обманюються, грунтуючись на фальшивих засновках!

Не можу сказати точно, скiльки часу я прожив у Лозаннi. Я не зберiг про це мiсто нiяких особливо яскравих спогадiв. Знаю лише, що, не знайшовши там заробiтку, я вирушив до Невшателя i перебув там зиму. У цьому мiстi менi бiльше пощастило: у мене знайшлись ученицi, i я заробив достатньо для того, щоб розплатитися з моiм добрим другом Перроте, який чесно переслав менi моi скромнi пожитки, хоча я йому заборгував чималеньку суму.

Я поступово вчився музики, викладаючи ii. Жив я тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але мое неспокiйне серце вимагало iншого. Щонедiлi й у вiльнi години в iншi днi я прогулювався навколишнiми полями i лiсами, блукаючи без певноi мети, мрiючи i зiтхаючи й повертаючись у мiсто аж надвечiр. Одного разу в Будрi я зайшов пообiдати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловiка в лiловiй сутанi грецького крою, в хутрянiй шапцi, зi шляхетним обличчям i доброю манерою триматися.

Його заледве розумiли, оскiльки вiн говорив якимсь майже незрозумiлим нарiччям, дещо схожим на iталiйську мову. Лише я розумiв майже все, що вiн говорив, iз шинкарем i мiсцевими жителями йому доводилось спiлкуватися за допомогою знакiв. Я сказав йому кiлька слiв по-iталiйськи, якi вiн чудово зрозумiв. Вiн устав i палко обiйняв мене. Ми познайомились, i з того часу я став його перекладачем.