Сповідь

Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалiсть, а з другого – таку ангельську смиреннiсть.

Справу, здавалося, вирiшили не остаточно, але схилялися бiльше повiрити менi. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домi, заглиблюватися в суть уже не стали, i граф де ля Рок, одiславши нас обох, сказав лише, що совiсть винного вiдомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося i не припиняе здiйснюватися щодня.

Не знаю, що сталося з цiею жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла пiсля цього легко пiдшукати собi гарне мiсце, бо ii честь було жорстоко зганьблено.

Крадiжка, хай i дрiб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня i впертiсть не давали можливостi ставитися з довiрою до тiеi, в кому зiбрано стiльки порокiв. Але я навiть не вважаю вбогiсть i остракiзм найбiльшими небезпеками, на якi я наразив ii. Хто знае, куди мiг завести в ii вiцi вiдчай приниженоi правоти! І якщо моi муки в тому, що я зробив ii нещасною, нестерпнi, то яка ж iхня сила вiд думки про те, що я зробив ii гiршою за себе!

Цей жорстокий спогад часом турбуе i хвилюе мене так, що моiми безсонними ночами ця бiдолашна дiвчина з’являеться дорiкнути менi в моему злочинi, нiби його скоено вчора.

Поки я жив спокiйно, вiн мучив мене менше, але серед життевих гроз вiн позбавляе мене солодкоi втiхи безвинно гнаних i змушуе мене до краю вiдчути те, про що я написав i в одному зi своiх творiв, а саме: гризоти дрiмають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я нiколи не наважувався дати полегкiсть своему серцю, признавшись друговi. Найближчi стосунки не змусили мене признатися навiть панi де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумлiння мое обтяжуе жахливий вчинок, але нiколи не пояснював, у чому вiн полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував мое сумлiння до цього дня, i можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мiрою вплинуло на мое рiшення написати цю сповiдь.

Я був цiлком вiдвертий у зiзнаннi, яке щойно зробив, i нiхто не визнае, що я применшив чорноту свого злочину.

Але я не справдив би призначення цiеi книги, якби не виклав разом з тим i своiх душевних настроiв та побоявся вибачити собi в тому, що вiдповiдае iстинi. У ту жорстоку мить я був як нiколи далекий вiд злостi i, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дiвчину саме тому, що був сповнений до неi дружнiх почуттiв. Я думав про неi i переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла менi до голови.