Сповідь

Всю силу своеi прихильностi я вiдчував лише тодi, коли ii не бачив. Бачачи ii, я просто радiв, але коли ii не було, мiй неспокiй доходив до страждання. Потреба жити поруч з нею викликала у мене пориви розчулення, що часто доходили до слiз. Я завжди пам’ятатиму, як одного разу на велике свято, поки вона була на всенощнiй, я пiшов погуляти за мiсто. Серце мое було сповнене ii образом i палким бажанням провести всi днi бiля неi. У мене вистачило здорового глузду, щоб зрозумiти, що зараз це неможливо i що щастя, яким я тiшуся, буде нетривале.

Це надавало моiй мрiйливостi сумного вiдтiнку, у якому, втiм, не було нiчого похмурого i який пом’якшувався надiею. Передзвiн, що завжди дивно хвилював мене, щебет птахiв, погiдна днина, чарiвний краевид, розкиданi скрiзь сiльськi будиночки, якi я подумки уявляв нашим спiльним житлом, – усе це так переповнило мене живими i нiжними, сумними i зворушливими переживаннями, що я вiдчував себе, як в екстазi, перенесеним у той щасливий час i те щасливе мiсце, де згодом серце мое натiшилося нею в цiлковитому блаженствi i в невимовних захопленнях, без думки про задоволення плотi. Нiколи, наскiльки я пам’ятаю, не проникав я в майбутне з такою силою i яснiстю, як тодi. І вiд згадування про цю мрiю, коли вона здiйснилася, найбiльше мене вражало те, що я знайшов усе точнiсiнько таким, яким i уявляв собi. Якщо коли-небудь сон наяву нагадував пророче видiння, це було, звичайно, цього разу. Я помилився лише щодо його тривалостi, оскiльки в моiй уявi в непорушному спокоi спливали днi, роки, цiле життя, тодi як насправдi все це тривало якусь мить. На жаль! Мое найтривалiше щастя було у мрiях.

Я нiколи не закiнчив би, якби почав удаватися в подробицi всiх божевiль, на якi штовхала мене думка про мою любу матусю, коли ii не було поруч зi мною. Скiльки разiв цiлував я свое лiжко, уявляючи, нiби вона спала на ньому, штори i всi меблi в моiй кiмнатi, адже вони належали iй i iх торкалася ii прекрасна рука. Я простягався на пiдлозi з думкою про те, що по нiй ступали ii ноги.

Інодi i в ii присутностi я робив якiсь дурницi, якi могло викликати, здаеться, лише найпалкiше кохання. Одного разу за столом, у ту мить, коли вона клала шматок у рот, я скрикнув, побачивши на ньому волосину. Вона злякано кинула шматок на тарiлку, я жадiбно схопив його i проковтнув. Одне слово, мiж мною i найпалкiшим коханцем була одна, але суттева вiдмiннiсть, але ця вiдмiннiсть i робила мое тодiшне становище майже незбагненним для розуму.