Поезія (1837 - 1847)

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полi,

По волi-неволi

Найду свою долю!

Не в свитинi, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур’янi ? серед церкви

Обнiмеш Петруся,

Обнiмемось, поцiлую,

Дивуйтеся, люди!

А ти стоiш, червонiеш…»

«Коли то те буде?»

«Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тiлько Богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

Серед степу одпочину».

«Хiба сю нiч кинеш?

Хiба зараз?…» ? «Я жартую.

Тепер Украiну

Нi москалi, нi татари —

Нiхто не воюе».

«А я чула, що ляхи йдуть».

«То вони жартують.

Розiйдемось, мое серце,

Поки не свiтае.

Чого ж знову заплакала?»

«І сама не знаю».

УТОПЛЕНА

Вiтер в гаi не гуляе —

Вночi спочивае,

Прокинеться ? тихесенько

В осоки питае:

«Хто се, хто се по сiм боцi

Чеше косу? Хто се?…

Хто се, хто се по тiм боцi

Рве на собi коси?…

Хто се, хто се?» ? тихесенько

Спитае-повiе,

Та й задрiма, поки неба

Край зачервонiе.

«Хто се, хто се?» ? спитаете,

Цiкавi дiвчата.

Ото дочка по сiм боцi,

По тiм боцi ? мати.

Давно колись те дiялось

У нас на Вкраiнi.

Серед села вдова жила

У новiй хатинi,

Бiлолиця, кароока

І станом висока,

У жупанi; кругом панi,

І спереду, й збоку.

І молода, нiвроку iй,

А за молодою,

А надто ще за вдовою,

Козаки ордою

Так i ходять. І за нею

Козаки ходили,

Поки вдова без сорома

Дочку породила.

Породила, та й байдуже;

Людям годувати

В чужiм селi покинула:

Отака-то мати!…

Постривайте, що ще буде!

Годували люде

Малу дочку, а вдовиця

В недiлю i в будень

З жонатими, з парубками

Пила та гуляла,

Поки лихо не спiткало,

Поки не та стала;

Незчулася, як минули

Лiта молодii…

Лихо, лихо! Мати в’яне,

Дочка червонiе,

Виростае… Та й виросла

Ганна кароока,

Як тополя серед поля,

Гнучка та висока.

«Я Ганнусi не боюся!» —

Спiвае матуся;

А козаки, як хмiль отой,

В’ються круг Ганнусi.

А надто той рибалонька,

Жвавий, кучерявий,

Млiе, в’яне, як зострiне

Ганнусю чорняву.

Побачила стара мати,

Сказилася люта:

«Чи бач, погань розхристана,

Байстря необуте!

Ти вже виросла, дiвуеш,

З хлопцями гуляеш…

Постривай же, ось я тобi!…

Мене зневажаеш?

Нi, голубко!»

І од злостi

Зубами скрегоче.