Поезія (1837 - 1847)

Отака-то бува мати!…

Де ж серце жiноче?

Серце матерi?… Ох, лихо,

Лишенько, дiвчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серця не мати.

Ізогнеться стан високий,

Брови полиняють,

І незчуетесь; а люде

Смiючись згадають

Вашi лiта молодii,

Та й скажуть ? ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся

І не знала, за що,

За що мати згнущаеться,

Лае, проклинае,

Свое дитя без сорома

Байстрям нарiкае.

Катувала, мордувала,

Та не помагало:

Як макiвка на городi,

Ганна розцвiтала;

Як калина при долинi

Вранцi пiд росою,

Так Ганнуся червонiла,

Милася сльозою.

«Заворожена!… Стривай же! —

Шепче люта мати. —

Треба трути роздобути,

Треба йти шукати

Стару вiдьму!»

Найшла вiдьму,

І трути достала,

І трутою до схiд сонця

Дочку наповала.

Не помогло… Кляне мати

Той час i годину,

Коли на свiт породила

Нелюбу дитину.

«Душно менi; ходiм, дочко,

До ставка купатись».

«Ходiм, мамо».

На березi

Ганна роздяглася,

Роздяглася, розкинулась

На бiлiй сорочцi;

Рибалонька кучерявий

Млiе на тiм боцi…

І я колись… Та цур йому!

Сором ? не згадаю.

Як дитина, калиною

Себе забавляе,

Гне стан гнучкий, розгинае,

На сонечку грiе.

Мати дивиться на неi,

Од злостi нiмiе;

То жовтiе, то синiе;

Розхристана, боса,

З роту пiна; мов скажена,

Рве на собi коси.

Кинулася до Ганнусi

І в коси впилася.

«Мамо! мамо! Що ти робиш?»

Хвиля роздалася,

Закипiла, застогнала —

І обох покрила.

Рибалонька кучерявий

З усiеi сили

Кинувсь в воду; пливе, синю

Хвилю роздирае,

Пливе, пливе… От-от доплив!

Пiрнув, виринае —

І утоплену Ганнусю

На берег виносить,

Із рук матерi закляклих

Виривае коси.

«Серце мое! доле моя!

Розкрий карi очi!

Подивися, усмiхнися!

Не хочеш!… не хочеш!…»

Плаче, пада коло неi,

Розкрива, цiлуе

Мертвi очi. «Подивися!…

Не чуе, не чуе!»

Лежить собi на пiсочку,

Бiлi рученята

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очi вивело iз лоба

Од страшноi муки,

Втеребила в пiсок жовтий

Старi синi руки.