Поезія (1837 - 1847)

Широкий Днiпр не гомонить:

Розбивши вiтер чорнi хмари

Лiг бiля моря одпочить.

А з неба мiсяць так i сяе;

І над водою, i над гаем,

Кругом, як в усi, все мовчить.

Аж гульк ? з Днiпра повиринали

Малii дiти, смiючись.

«Ходiмо грiться! ? закричали. —

Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь;

З осоки коси, бо дiвчата).

….

«Чи всi ви тута? ? кличе мати. —

Ходiм шукати вечерять.

Пограемось, погуляймо

Та пiсеньку заспiваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Мiсяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очеретi,

В очеретi, в осоцi,

Срiбний перстень на руцi;

Молоденький, чорнобровий,

Знайшли вчора у дiбровi.

Свiти довше в чистiм полi,

Щоб нагулятись доволi.

Поки вiдьми ще лiтають,

Поки пiвнi не спiвають,

Посвiти нам… Он щось ходить!

Он пiд дубом щось там робить.

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила».

Зареготались нехрещенi…

Гай обiзвався; галас, зик.

Орда мов рiже. Мов скаженi,

Летять до дуба… Нiчичирк…

Схаменулись нехрещенi,

Дивляться ? мелькае,

Щось лiзе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дiвчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то iй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гiллячцi

Стала… В серце коле!

Подивилась на всi боки

Та й лiзе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли ii, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На ii уроду…

Третi пiвнi: кукурiку! —

Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко —

Пiшла луна гаем;

Червонiе за горою;

Плугатир спiвае.

Чорнiе гай над водою,

Де ляхи ходили;

Засинiли понад Днiпром

Високi могили;

Пiшов шелест по дiбровi;

Шепчуть густi лози.

А дiвчина спить пiд дубом

При битiй дорозi.

Знать, добре спить, що не чуе,

Як куе зозуля,

Що не лiчить, чи довго жить…

Знать, добре заснула.

А тим часом iз дiброви

Козак виiзжае;

Пiд ним коник вороненький

Насилу ступае.

«Ізнемiгся, товаришу!

Сьогоднi спочинем:

Близько хата, де дiвчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила —

Не менi, другому…

Швидче, коню, швидче, коню,

Поспiшай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’еться.