Поезія (1837 - 1847)

Чужi люде не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай лiта тратить!

Плач же, серце, плачте, очi,

Поки не заснули,

Голоснiше, жалiбнiше,

Щоб вiтри почули,

Щоб понесли буйнесенькi

За синее море

Чорнявому зрадливому

На лютее горе!

НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце грiе, вiтер вiе

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину,

На калинi одиноке

Гнiздечко гойдае.

А де ж дiвся соловейко?

Не питай, не знае.

Згадай лихо, та й байдуже…

Минулось… Пропало…

Згадай добре ? серце в’яне,

Чому не осталось?

Отож гляну та згадаю:

Було, як смеркае,

Защебече на калинi —

Нiхто не минае.

Чи багатий, кого доля,

Як мати дитину,

Убирае, доглядае,

Не мине калину.

Чи сирота, що до свiта

Встае працювати,

Опиниться, послухае,

Мов батько та мати

Розпитують, розмовляють, —

Серце б’еться, любо…

І свiт Божий як Великдень,

І люди як люди!

Чи дiвчина, що милого

Щодень виглядае,

В’яне, сохне сиротою,

Де дiтись, не знае,

Пiде на шлях подивитись,

Поплакати в лози,

Защебече соловейко —

Сохнуть дрiбнi сльози.

Послухае, усмiхнеться,

Пiде темним гаем…

Нiби з милим розмовляла…

А вiн, знай, спiвае,

Та дрiбно, та рiвно, як Бога благае,

Поки вийде злодiй на шлях погулять

З ножем у халявi, ? пiде руна гаем,

Пiде та замовкне ? нащо щебетать?

Запеклую душу злодiя не спинить,

Тiльки стратить голос, добру не навчить.

Нехай же лютуе, поки сам загине,

Поки безголов’я ворон прокричить.

Засне долина. На калинi

І соловейко задрiма.

Повiе вiтер по долинi —

Пiшла дiбровою руна,

Руна гуляе, Божа мова.

Встануть сердеги працювать,

Корови пiдуть по дiбровi,

Дiвчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне ? рай, та й годi!

Верба смiеться, свято скрiзь!

Заплаче злодiй, лютий злодiй.

Було так перш ? тепер дивись:

Сонце грiе, вiтер вiе

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину,

На калинi одиноке

Гнiздечко гойдае.

А де ж дiвся соловейко?

Не питай, не знае.

Недавно, недавно у нас в Украiнi

Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк, неборака, сиротами кинув

І гори, i море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвiта

Водив за собою, —

Все осталось, все сумуе,

Як руiни Троi.

Все сумуе ? тiльки слава

Сонцем засiяла,

Не вмре кобзар, бо навiки

Його привiтала.