Поезія (1837 - 1847)

Коли плаче, то й я плачу,

Коли нi ? спiваю,

Коли ж згинув чорнобривий,

То й я погибаю.

Тогдi неси мою душу

Туди, де мiй милий,

Червоною калиною

Постав на могилi.

Буде легше в чужiм полi

Сиротi лежати,

Буде над ним його мила

Квiткою стояти.

І квiткою, й калиною

Цвiсти над ним буду,

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Я ввечерi посумую,

А вранцi поплачу,

Зiйде сонце ? утру сльози,

Нiхто й не побачить.

Вiтре буйний, вiтре буйний!

Ти з морем говориш,

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай сине море…

ДУМКА. «Тяжко-важко в свiтi жити...»

Тяжко-важко в свiтi жити

Сиротi без роду,

Нема куди прихилиться —

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить свiтом,

Утопився б ? тяжко жити,

А нема де дiтись.

В того доля ходить полем,

Колоски збирае,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукае.

Добре тому багатому,

Його люди знають,

А зо мною зострiнуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дiвчина шануе,

Надо мною, сиротою,

Смiеться, кепкуе.

Чи я ж тобi не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе смiявся?

Люби ж собi, мое серце,

Люби, кого знаеш,

Та не смiйся надо мною,

Як коли згадаеш.

А я пiду на край свiта,

На чужiй сторонцi

Найду кращу або згину,

Як той лист на сонцi.

Пiшов козак, сумуючи,

Нiкого не кинув.

Шукав долi в чужiм полi

Та там i загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяе.

Тяжко-важко умирати

У чужому краю…

ДУМКА. «Нащо менi чорнi брови...»

Нащо менi чорнi брови,

Нащо карi очi,

Нащо лiта молодii,

Веселi, дiвочi?

Лiта моi молодii

Марно пропадають,

Очi плачуть, чорнi брови

Од вiтру линяють.

Серце в’яне, нудить свiтом,

Як пташка без волi.

Нащо ж менi краса моя,

Коли нема долi?

Тяжко менi сиротою

На сiм свiтi жити;

Своi люде ? як чужii,

Нi з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очi;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День i нiч воркуе;

Нiхто його не питае,

Не знае, не чуе.