Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)

І тi на золото лягли

І сном нечистим задрiмали.

Дрiмають… навiки бодай задрiмали!

А тим часом мiсяць пливе оглядать

І небо, i зорi, i землю, i море

Та глянуть на люде, що вони моторять,

Щоб боговi вранцi про те розказать.

Свiтить бiлолиций на всю Украiну,

Свiтить… а чи бачить мою сиротину,

Оксану з Вiльшани, мою сироту?

Де ii мордують, де вона воркуе?

Чи знае Ярема? чи знае, чи чуе?

Побачимо потiм, а тепер не ту,

Не ту заспiваю, iншоi заграю;

Лихо – не дiвчата – буде танцювать.

Недолю спiваю козацького краю;

Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать,

Щоб i дiти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вмiла в добрi панувать.

Гомонiла Украiна,

Довго гомонiла,

Довго, довго кров степами

Текла-червонiла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленiють;

Дiди лежать, а над ними

Могили синiють.

Та що з того, що високi?

Нiхто iх не знае,

Нiхто щиро не заплаче,

Нiхто не згадае.

Тiлько вiтер тихесенько

Повiе над ними,

Тiлько роси ранесенько

Сльозами дрiбними

Їх умиють. Зiйде сонце,

Осушить, пригрiе;

А унуки? iм байдуже,

Панам жито сiють.

Багато iх, а хто скаже,

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залiзняк, душа щира,

Де одпочивае?

Тяжко! важко! Кат пануе,

А iх не згадають.

Гомонiла Украiна,

Довго гомонiла,

Довго, довго кров степами

Текла-червонiла.

І день, i нiч гвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаеш —

Серце усмiхнеться.

Мiсяцю мiй ясний! з високого неба

Сховайся за гору, бо свiту не треба;

Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, i Сену, i там розлилось,

Не знать за що, кровi широкее море.

А тепер що буде! Сховайся ж за гору;

Сховайся, мiй друже, щоб не довелось

На старiсть заплакать…

Сумно, сумно серед неба

Сяе бiлолиций.

Понад Днiпром козак iде,

Може, з вечiрницi.

Іде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги.

Може, дiвчина не любить

За те, що убогий?

І дiвчина його любить,

Хоч лата на латi.

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

Чого ж смутний, невеселий

Іде – чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку

Вiщуе козаче,

Чуе серце, та не скаже,

Яке лихо буде.

Мине лихо… Кругом його

Мов вимерли люде.