Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)

Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здаеться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще е люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старi люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!» Отак ви вслух подумаете, як прочитаете моi «Гайдамаки». Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося iх десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третiй – нiчого не каже. Я думав: «Що тут робить на свiтi?» Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапляеться на вiку! Все бувае, як на довгiй нивi.

Т. Шевченко

ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

Все йде, все минае – i краю немае.

Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?

І дурень, i мудрий нiчого не знае.

Живе… умирае… одно зацвiло,

А друге зав'яло, навiки зав'яло…

І листя пожовкле вiтри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорi червонi, як перше плили,

Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрае, i будеш сiять,

Як над Вавiлоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.

Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота,

Єсть у мене дiти, та де iх подiти?

Заховать з собою? – грiх, душа жива!

А може, iй легше буде на тiм свiтi,

Як хто прочитае тi сльози-слова,

Що так вона щиро колись виливала,

Що так вона нишком над ними ридала.

Нi, не заховаю, бо душа жива.

Як небо блакитне – нема йому краю,

Так душi почину i краю немае.