Ангел наш добрий – Мати Софія

Тодi батько Андрiй запрягав коня, садив малу доньку на вiз, вимощений сiном, i вони разом з дружиною Олександрою iхали до церкви, яка стояла на iншiй частинi села, через рiчку.

Отодi для Софiйки була радiсть! Вона iхатиме по довгiй-довгiй дорозi, а тодi ще греблею i по дерев’яному величезному мосту, а потiм iще греблею, майже до самоi церкви.

А храм сяятиме веселими вогнями, а бiля церкви вже стiльки возiв стоiть, а людей-людей, що й не злiчити!

І всi такi веселi i щасливi, вiтають одне одного:

–

Будьте здоровi з Празником!

–

І ви будьте здоровi!

Батюшка пiсля служби в храмi обходив з мирянами навколо церкви, а з ними i мала Софiйка, мiцно тримаючись за мамину святешну спiдницю.

А тодi було для дiвчинки та й, мабуть, i для всiх дорослих справжне щастя – освячення цiлющою водою. Усi навколо гомонiли i смiялися, а дiтвора аж плескала у долоньки, ловлячи такi жданi краплини вiд самого доброго Бога. Бо так казали у родинi, та й, справдi, хоч це було i лютого морозу на Рiздво чи на Водохреща, нiхто з дiтей нiколи не захворiв на простуду. А батюшка кропив щедро-прещедро, бажаючи усiм здоров’я.

А яким чудовим був ранок розговiння, коли родина пiсля служби поверталася додому i сiдала за святковий стiл!

І чого на ньому тiльки не було: i рум’янющi калачi, i пирiжки, i печенi домашнi ковбаси, i тушена в печi картопля, i капуста, а ще холодець з хроном!

Софiйка статечно, як i дорослi, всiдалася за стiл, проказувала

Отченаш i пiсля того, як тато брав у ложку кутю з узваром, й сама обiдала, щаслива i радiсна, бо сьогоднi хрещена мати Ївга бiля церкви сказала, що дiвчинка гарно пiдросла з того часу, як вона ii бачила:

–

Мабуть, ростеш слухняною в батька-матерi? – спитала тiтка.

–

Аякже, усе слухаю, що менi наказують i допомагаю iм, – вiдповiла.

–

Павлика заколисую, як мамi нiколи. Або спiваю йому, або казку розказую, аж поки не засне.

–

То ти вже така розумниця i мамина помiчниця, – похвалила ще раз тiтонька.

А в Софiйки наче виросли крила вiд гарних слiв, i вона за празниковим столом сказала тихенько мамi: «Я завжди-завжди вам допомагатиму».

Матуся нiжно пригортала до себе донечку, таку розумницю.

Сама невеличка, а береться Павлика i колисати, i годувати, як десь, бувае, мамi нiколи.

–

Ох, ти ж моя помiчниця дорога. Що б я без тебе робила з малою дитиною: треба ж i коло корiвчини поратись, i на городi лад давати.

–

Я вже школярка.