Танці у напівтемряві кімнати

Але не покладайся на них завжди без жодного коливання. Коли людина рятуе потопаючого – це подвиг, але нiхто не даруе врятованому абонемент на уроки плавання.

Чай давно охолов, а я сиджу на пiдлозi, розклавши довкола фотокартки, нiби троянд пелюстки. Вони зберiгають миттевостi мого життя, але не показують як змiнюеться колiр моiх очей, залежно вiд настрою, переходячи вiд свiтлогорiхового до майже чорного. Свiтлини нiвелюють змiни в нас i на них не розгледiти, що сьогоднi я пiд враженням вiд фiльму неповторного, а завтра стиснена вiд переживання, тяжкого i мiнорного.

Нiби гра у тетрiс: допоки фiгурка летить, маеш час для ii оптимального у канву теперiшнього влаштування, але щойно якась з них виходить за межi поля, – гру закiнчено, суцiльне розчарування.

Ще одне правило у дотриманнi динамiки: ти повзеш вгору, зiсковзуеш вниз, i якщо знову вниз – не страшно. Головне, щоб в цiлому йти вгору. Кожна клавiша фортепiано – то лише одна виразна нота, а музика – вiд однiеi ноти до iншоi теплота переходу, i саме з таких переходiв складаеться наше життя.

І якщо хтось бачив кiлька свiтлин зi мною, це ще нiчого не означае. Вiн або вона не знають жодного з моiх характерних жестiв i манер. Не мають уявлення як я виглядаю, коли виявляю, що залишила вдома документи, переплутала час зустрiчi, або щаслива у розпалi роботи, i який вiдсоток писемноi дотепностi передають моi голосовi зв'язки i голови повороти.

П’яте правило – у готовностi не будувати образи на основi хибних вражень, бо ми дорослi, а й досi вiримо у можливiсть влаштувати життя як лiтачок з орiгамi, але лiнii згину не вiдмiченi, тому вiдбуваються збоi в очiкувань програмi.

І головне правило у тому, що iх немае. Ти нiби стрибаеш в море з обриву, навiть не встигнувши набрати в легенi повiтря, але точно знаеш, що випливеш на поверхню до свого плоту, бо вмiеш торкнутися щастя так, аби не залишити на руках позолоту.

Якщо впадуть усi мости

Якщо впадуть усi мости, ми перейдемо пiшки глибокого моря дно, бо нашим девiзом завжди було «поодинцi пропадемо, разом – вистоiмо».

Цi слова ти написав у моему випускному альбомi. Зустрiнемося на обрii, а за нами будуть бiгти видноколи, i я нагадаю тобi про тi днi, коли ми стояли на сценi, узявшись за руки, аплодували глядачi i без запинки читали нашi iмена. Це був кiнець десятилiття i початок нового дня.

Ми були сiмнадцятирiчними борцями проти драконiв iз золотими медалями у зубах.