Танці у напівтемряві кімнати

Коли дощ розбиваеться краплинами об шибку твого вiкна, а фiалки на пiдвiконнi лякаються блискавок, нiби сказаних зопалу фраз, – не забувай, що все проходить. Дощ йшов довго, але тепер вiн нарештi вдома, його води не висихають, а стають струмками. Вони йдуть пiд землю, щоб ожити де-небудь в iншому мiсцi рiками i ставками. Так було вiками i ти теж зможеш ожити як рiчка.

Слухаю як з колонок лунають слова про необхiднiсть пiдтримувати вогонь i стежити разом, щоб вiн горiв i висвiтлював серед мороку наш шлях[6 - Пiсня «No Sound but the Wind» британського рок-гурту Editors.

]. Можливо, iнколи дiйсно варто дивитися вище i бачити лiс за соснами: свiт не обертаеться навколо тебе i милуватися власним вiдображенням у очах iншого не треба. Твое життя – свого роду вогнище, полум’я якого потрiбно поповнювати дровами, часом солодкими, частiше – гiркими. Бо якою гармонiйною особистiстю ти б не була, якщо заборонити собi щось з того, що зазвичай табуйовано як от злiсть, нелюбов чи образи, то з часом перестанеш вiдчувати взагалi.

Хочеться плакати, плач. Хочеться кричати, кричи. Інодi твоя нервова система як оголений провiд, а на питання «чи стане легше?» вiдповiдi немае. Годi шукати приводи для нещастя, досить пiдкреслювати своi недолiки. Життя – це вогнище i трохи провокацiя. Тебе беруть на слабо i ведуть пiдривнi роботи над твоiм самолюбством, але вiд того цiннiше безумовне прийняття тебе кимось. Це не означае, що треба постiйно жити нарозхрист, бо ми усi потребуемо часу на самотi. Це про готовнiсть iншого тебе вислухати, зрозумiти i нагадати, що болю можна дозволити зруйнувати себе, а можна використовувати як паливо.

Сила – це здатнiсть щось рухати, i здатнiсть протистояти водночас. Інколи варто залишити себе в спокоi разом з усiма дошкульними фразами, так нiколи i не сказаними, але якi ти так довго продумувала перед сном, повертаючись до неприемного дiалогу знов i знов. З усiма шансами, якi було втрачено, i почуттями розтраченими, щоб продовжити рух вперед i одного разу зiзнатися собi вдячно: шлях був довгим, але тепер я нарештi вдома.

Я ж передам тобi через Бога: – Гарних сновидiнь i нiчого не бiйся!

Нiч темна лише перед свiтанком

Нiч одягае сукню з яскравими паетками у виглядi зiрок. Інодi гарно просто сидiти i споглядати весну, читати десятки книг у пошуках слiв, якi розрадять твое iснування i розглядати у лiхтаревому свiтлi малюнки крейдою на асфальтi. Таемниця щастя людини в короткiй, обмеженiй пам’ятi.