Танці у напівтемряві кімнати

Тому з приходом березня починають вiдлiк життя заново, змiнюючи листя, але залишаючи коренi. Цiеi пори року просто вiрити у краще, навiть тодi, коли прикрi ситуацii ходiння по одних i тих же граблях читаються у всiх твоiх акварелях i нотатника полях. Та що з того, коли думки iнших для тебе – якiсь далекi iнстанцii. Просто у твоему життi доводилося хоч раз йти всупереч традицiям i з того часу самостiйно обираеш собi межi так завзято, що ладна за них померти. Цьогорiчна холодна весна стiкае у люки, заглядае в будинки i полюбляе читати нотацii безмовно-голосно, мимоволi i жалiбно.

І ти не знаеш як ii з серця вимести, а слiди замести.

Разом з випробуваннями даються сили, аби iх винести. Кожен з нас чув цю фразу десятки разiв. От тiльки нiхто не говорить, що повертаешся ти з рубежiв не одразу i, щоб залишитися живою, маеш осягнути японське мистецтво склеювання розбитих чаш, коли шви i трiщини покривають золотом неквапливо i прискiпливо раз по раз. Для японцiв розбита рiч красивiша за цiлу. Можливо. Просто, коли вiд чогось вiдколюеться шматочок, ти дивуешся вiд того, що щось звичне може стати крихким або виявитися найдорожчим.

Кожен виклик долi таiть у собi ключ вiд цього свiту, невiдому ранiше правду про Всесвiт i тебе саму, що мурахами пробiгае по тiлу.

Було б добре про це не забувати, коли страшно до запаморочення i ватяних нiг. Передчуття моменту, коли життя збиваеться зi звичного ритму, страшнiше самих змiн i нових дорiг. Пiтнiють долонi i на барометрах униз летить тиск. Чекати нiчого, ти i лихо зiйшлися у двобоi.

Гаснуть внутрiшнi маяки i тебе не цiкавить, коли здiйсняться далекi задуми чи найближчi плани, неважливi фейсбук, iжа, а тим паче раптовi розваги.

Просто iснують такi часи, яких насправдi немае. Тобто, ти можеш вiдслiдковувати iх плавний потiк у iнстаграмi, де цвiтуть магнолii, гарнi флетлеi з книгами i кавою, посмiшки твоiх друзiв. Однак усе проходить повз тебе, гублячись посеред пропущених дзвiнкiв списку.

Нi смутку, нi радостi, тiльки втома i напруження плечей.

Кiлька без сну ночей i ти покриваешся бронею. Важливо не випускати з рук дорожню карту, на якiй чiтко позначаеш хрестиками мiсця небезпек: тропи, якими ходити не варто; питання, якi пiднiмати не слiд; мiсця перепочинку. Ідея розумна, хоч i досить жорстока. Вирушаеш у похiд – без метушнi, без компаса, керуючись внутрiшнiм чуттям. І ти нiчого не вiдчуваеш, бо iнакше тебе розiрве на шматки. Сумнiви здатнi серце розкраяти i карбувати там монети вiдчаю.