Танці у напівтемряві кімнати

Немов пацiент, що щойно вийшов iз коми i побачив цей старий свiт по-новому, беру себе за руку i веду туди, де можу вiдчути те, що хочу вiдчувати, аби трiщини стали просто вiзерунками. Слухати, а не чекати паузи, щоб миттево розмiняти ii своiми п'ятьма копiйками. Мандрувати своiми стежками i воскресати за три днi пiсля найдовшоi зими.

Варто лише цiнувати час у його самобутностi помiж щоденникових сторiнок, не боятися розповiдати iсторii своiх спроб i помилок, жити справжнiм, повiривши, що чудеса iнодi трапляються i без допомоги годинникаря.

Двi дiвчини всерединi мене

Нiцше постiйно описував подвiйнiсть людськоi натури, коли уживаються байдужiсть i хитрiсть та сердечнiсть i душевна скнарiсть. Проявляючи нетерпимiсть, полюбляв запитувати: «Як пережити, що я – не Вiн?». Але Богу, напевно, теж важко i кортить стати кимось ще, бо ми вже тисячолiттями поводимося саме так: готуемося до ролi героiв – а граемо негiдникiв, тiльки примiряли образ синьоi панчохи – потрапляемо на бал, поправляючи капелюхи.

За великим рахунком кожного з нас ведуть два шляхи: одна дорога – любовi, а iнша – страху. І першою супроводжують тi, хто запалюе вогонь всерединi нас, а другою подорожуемо, коли холодно i темно у компанii власних примар. Вони як i змii – жувати не вмiють, тому ковтають жертву повнiстю i без хрускотiння. І ти починаеш тiкати, iнодi бiгти i спотикатися об камiння. Немов заплила далеко у море i перестаеш бачити берег. Чекаючи на спасiння, виходиш на маленький острiв i розумiеш, що готова там робити запаморочливi зворотнi висновки, кричати про зайвiсть сумнiвiв i покаянь, мовляв, забувай, спалюй мости i розвiюй за вiтром залишки поневiрянь.

І всi барикади i моралi засади, що споруджувалися роками, можуть впасти за мить, наче солом'яний будиночок першого поросяти. Та насправдi змiй заворожуе не музика, а розгойдування сопiлочки заклинача.

Обираючи шлях, ти вже знаеш, що потрiбно знати бiльшу частину вiдповiдi, аби правильно поставити запитання.

Тому з часом знову виходиш на широку свiтлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильнiша за страх. Завжди.

Як i шляхiв, всерединi мене дiвчин також двi. Мiцно сплелися, нiби реальнiсть i вигадка у прозi Ерiка-Емманюеля Шмiтта.[4 - Ерiк-Емманюель Шмiтт – сучасний французький письменник, драматург, фiлософ.] І неможливо передбачити, яка з них вiзьме гору у тiй чи iншiй ситуацii: одна з кутами гострими, а iнша – розкута.