Танці у напівтемряві кімнати

Крок за кроком, подих за подихом ми дорослiшаемо, старiшаемо i це анi добре, анi погано. Здавалося б, посмiшки ширше, мрii свiтлiшi – i життя стане набагато теплiшим. Усi розповiдi про перемоги звучать красиво, натякають на наявнiсть характеру i вiд них вiе благородством. Та насправдi всерединi себе ми ведемо вiйни, що обертаються втратами зовнi. Втомленi вiрити i чекати, нiби ресурси радостi – скринька з мармеладом. Одного разу тягнеш руку аж до самого дна – а там нiчого немае.

Навiть крихт. Натомiсть думка, що можна бiльше не намагатися усе встигнути, спочатку дуже лякае, а потiм запускае процес регенерацii. Починаеш з того, що визнаеш: е час гнатися-бiгти-старатися – i е час, щоб зiйти з дистанцii.

Двадцять ударiв на секунду – швидкiсть серцебиття колiбрi. Люди змушенi жити приблизно у такому ж ритмi. Щоправда, е варiацii в алгоритмi. Тому одним легко даеться алгебра, а iншим – верлiбри. Однак усi колись довгими вечорами намагалися злiпити версiю себе – легшу, привабливiшу i зручнiшу, щоб точно не вiдлякати своiми недолiками i амортизувати собою усi гострi кути, передбачаючи реакцii, своi i чужi.

Інколи ти обираеш битву, яку програеш, аби виграти. Я думала про це, потрапивши у гончарний свiт. Йдучи садом скульптур в Опiшному, вiдчувала дзвiнку тишу, бо знання про програш заздалегiдь не обов'язково мае бути гучним або гострим, нiби хiрургiчний скальпель, але воно точно е в кожному, коли невдача слiдуе за невдачею.

У такi моменти логiку подiй зрозумiти не намагайся. У вiчному пошуку не зупиняйся. Навiть тодi, коли втрачено сили. Догори дригом летять сподiвання та мрii. І нiкому нiякого дiла: образа серце болем пронизала чи корова язиком злизала. Значима комбiнацiя карт у покерi зветься парою, у життi – вiрою, любов’ю, надiею. Просто ми гордi. Вiдгородитися хочемо вiд смутку, значимiшого за власний. Тому беремося за програшну справу i йдемо до кiнця.

Перемагаемо нечасто, зате вчимося користуватися правом брати час на «подумати», бо по-справжньому важливi питання миттевих вiдповiдей не будуть вимагати.

Усi нашi промахи та помилки, навiть якщо вони навмиснi, – кориснi. Це привiлей життя, його iронiя. Свiдома дестабiлiзацiя, цiна якоi – самореалiзацiя. І ми програемо iнколи битви, закiнчуючись i виснажуючись, але заново знаходячи себе як данiсть.