Танці у напівтемряві кімнати

Люди дiзнаються прогноз погоди лише для того, щоб дiзнатися, коли буде вiтер змiн, очiкуючи перевтiлення. І нiчого, начебто, не стаеться такого, пiсля чого можна було б сказати, що життя роздiлилося на «до» i «пiсля».

Та по вiрi даеться, розумiеш? І ти вiриш у краще пiд крики морських чайок, якi проводжають сонця захiд. Знаеш, так бувае: до певного моменту часу у твоему життi все по плану i двi дiвчини мирно спiвiснують. Та раптом хтось зруйнуе страхи i усi бар'ери – зайве лушпиння, що змушувало жити у недовiрi.

І ти дiзнаешся як просто дихати на повнi груди, говорити своiм голосом i почутою бути. Нiби ти була забутою книгою у шафi, а тебе знайшли, вiдкрили i уважно читають, не пропускаючи жодного слова.

Тодi обидвi зустрiнуться, сядуть одна навпроти iншоi, поставлять кiлька питань: – Що будемо робити з твоею-моею гордiстю? – Що поробиш, коли встояти неможливо? – Не приходь тiльки потiм нити i рахувати втрати. – Я не вiрю в казки про «назавжди» i загадую тiльки на найближчi роки. І якщо до нього потягнеться душа, то ти перестанеш чинити опiр.

Це змусить безрадiсну дiвчину вiдвойовувати у безстрашноi колишнi територii, але нова i цiлiсна ти, маючи безлiч сумнiвiв, буде вперто дотримуватися власноi траекторii. Програвати i продовжувати жити, не дивлячись на тi речi, яких боiться до смертi, приймаючи недолiки за невiдомi ранiше душi таемницi. Посмiхаючись у не найбiльш вiдповiднi моменти, лякаючи родичiв, якi подумають, чи не зiйшла ти раптом з розуму.

Запропонуеш безрадiснiй зiграти в гру – Гордiiв вузол перерубити; це, звичайно, може вилитися в грозу, але пiсля грози твое небо стане легшим.

Інодi тобi дуже важко витримати якийсь певний момент. З часом ти озираешся i розумiеш, що пазл складаеться – усе, що сталося, у рештi решт приводить тебе до мети. Почнеш шукати свое, а воно у вiдповiдь знайде тебе, просто тому що правило гiдних – творити добро i отримувати натомiсть вдвiчi бiльше. Повториш про себе як мантру слова про те, що свiт вже трошки похитнувся i готовий до змiн. І одного разу ти прокинешся через те, що плачеш, але вiд смiху, а не слiз.

Обирай битву, яку програеш, аби виграти

Спостерiгаю за малюками на батутi. Вони менi нагадують единих птахiв, що вмiють лiтати назад – колiбрi. Дiтвора весело пiдстрибуе вгору, у той час як дорослi схожi на травневi дощi: падають вниз, нiби падати – беззаперечний землi закон i девiз. Вiдiрватися вiд ii поверхнi не вдаеться, та й нiколи – треба поспiшати до нових вершин.