Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Щось менi пiдозрiлий цей ремонт асфальту… – Вiн вихилив через вiкно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справдi не туди заiхали!

– То чому ж ти… – Леонiд насилу стримав злiсть. – Адрiанi не дивуюся, але ж Степан застерiгав… А там нас чекають – голоднi i в холоднiй колибi.

– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речi, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднiв… Не повмирають вони i не замерзнуть, – мовив лагiднiше, – ми зараз… – Вiн вийшов з машини, обiйшов довкола, приглядаючись, i безнадiйно присвиснув.

 – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.

– Це для вас, Леонiде, – не вгавала Адрiана. – Матерiал для ще однiеi героiчноi сцени.

Повиходили. Вечiрнiй сутiнок, перемiшаний з туманом, важко налiг на гори, справа крiзь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високоi скелi, попереду бовванiв смерековий бiр, у який входила дорога, звузившись до возовоi, злiва гостинець обривався: глибину прiрви можна було тiльки вгадати по далекому дзюркотiнню потiчка.

– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонiд.

– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишенi люльку, мовчки набивав ii. – Ми в цю пастку в’iхали ще тодi, коли я виголошував останню сентенцiю, будь вона проклята. Кiлометрiв зо три проiхали, яке – назад…

Запалив люльку, пiднiс запальничку до Леонiдовоi цигарки, полум’я дрiбно похитувалося перед повними губами Леонiда.

– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обiрваноi розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирiшувати.

 – Кожна ситуацiя мае свою тональнiсть: коли урочисту, а коли й нi… На одному уроцi, я вчився тодi в дев’ятому класi, учитель пояснював нам гекзаметр. – Вiн умисне розтягував розповiдь, згаданий епiзод заспокоював його. – Для прикладу взяв вiрш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаешся сонця промiнням». Вiн учив нас скандувати, а я, захоплений емоцiйнiстю вiрша, задекламував, вiдповiдаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дiстав двiйку, бо урок був не про емоцii, а про розмiр вiрша. Слiд знайти справжнiй тон…

Леонiд зосереджено слухав.

– Справжне – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своеi появи уже вимагае вдосконалення.

– Ха… – Адрiана розiм’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторовоi люльки, щоб припалити. – Один мiй знайомий поет нiяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжне»?

– Оса… – посмiхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсiм спокiйне. – Ну, добре. Гасiть цигарки i сiдайте.