Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Це справдi нерозумна витiвка, – сказав скрушно.

– То поставте машину на попередне мiсце. – Степан вибирався iз в’язкоi трясовини вiдчуження, звичне почуття вiдповiдальностi за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих вiдчуттiв забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!

Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацiю: навiщо?

– Пiзно, Степане, – глухо вiдказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бiк розвертатися. Я винен…

Смеркло. Бiлувата темрява була густою i глухою, жоден звук, навiть дзюркотiння потiчка, вже не пробивався крiзь м’яку повсть туману, ставало моторошно.

– А чому й не майданчик? – мовив по хвилi Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тiльки й того, що нiкому знiмати.

– А жаль! – кинула виклично Адрiана.

Леонiд сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподiваеться, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблюе ця екстравагантна дiвиця? Я тисячi разiв продумую всi нашi розмови, зiткнення, порозумiння й непорозумiння i нiчого не знаходжу в своiй поведiнцi такого, що могло б викликати до мене антипатiю.

Це просто не узгоджуються нашi темпераменти, вдача, ми на тi самi речi дивимося по-рiзному: я – пiднесено, вона – скептично; це ще не грiх – нi мiй, нi ii, i все одно менi тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив ii скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.

– Певно, що жаль, – пiдкреслено проказав Леонiд, i Адрiана теж прийняла його реплiку на свою адресу.

Нестор здав скiльки мiг, машина притиснулася до скелi, аж скреготнуло, далi вона не вiдiйде вiд провалля й на мiлiметр; бiлi пасмуги, що повiльно витягувалися й утворювали вири над глибоким iзвором, трохи вiддалились – Адрiана вiдчула, як полегшало iй у грудях, вона аж тепер зрозумiла, що боiться.

– Скажiть, Леонiде, що е в життi справжнiм? – спитала вона з придихом.

 – Ми нинi вже розпочинали розмову на цю тему…

Леонiд не озвався.

– Не знаете?

– Знаю. Справжнiй – хлiб.

– Боже, як парадно… Вiн справжнiй, поки його не з’iли. А неперехiдне справжне, постiйний контроль вчинкiв, мислення, стану…

– То вже кажiть, коли знаете.

– Страх справжнiй.

– О! – зрадiв Леонiд. – Я так i знав! Скептики завжди стають першими боягузами.