Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Та нi… Вся вона увiйшла в мiй свiт потiм, тодi я схопив тiльки риси ii обличчя, яких марно шукав у своiй уявi, побачив неповторну модель, проте майже фiзично вiдчув, як образ незнайомоi жiнки, немов прибiй, увiрвався на досi не зайнятий простiр моеi душi; у ту мить я зрозумiв, що в мене е той простiр – необжите урожайне поле, яке досi то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я мiг утекти, щоб очиститись вiд утоми, накипу буднiв, невдоволення, ситостi…

Це був мiй храм уявлень, мрiй, фантазiй, куди не мали права вступати, й iнколи i не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, i мiй малий синок зi своiм милим i невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не вiдаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досi свою особисту свободу: з нею я йшов у самотнi мандрiвки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вiльного поля моеi душi, мов привиди, випливали уявнi риси облич, пастельнi кольори, зухвалi мазки й лiнii; ще був мiй тил, без якого я не змiг би стати живописцем, – з нього витiкали десятки сюжетiв, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленiстю, загадковiстю зображуванi мною предмети, створювало настрiй на моiх полотнах.

І диво, я усвiдомив, що володiв цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, единий образ, який увiбрав у себе всi барви моеi уяви, i я стривожився. Адже може так трапитися, що вiдтепер цей образ – тiльки один! – завжди зринатиме передi мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахiдку, лягатиме у всi моi твори.

А наскiльки вистачить його багатства i що я з ним робитиму потiм, коли того багатства не стане: викинути чи бiднiти разом з ним?

Цi всi думки, мов блискавка, майнули в моiй головi протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечiр!) i сахнувшись вiд ii дiтвацького фукання, пройшов кiлька крокiв по фойе, вiдчуваючи разом зi страхом нестямну радiсть, що стiльки скарбiв – чiтких i досконалих: лiнii обличчя, невловимого кольору очей, iхнього настрою, нiжноi пластики тiла, життерадiсностi – увiйшло до мене разом.

Я зупинився, вийняв цигарку, а тодi вона ще раз пiдiйшла, i я зрозумiв, що ii образ увiйшов у мене надовго, переповнив, i менi судилося пiзнавати його й боротися з ним.

Вiн постiйно переслiдував мене, зустрiчаючи то в мiстi, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком.