Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Збоку тракту шумiла рiка, вона була безмежно довга, на нiй не залишилося слiду вiд маминих нiг i колiс повоза – вода iх понесла, i скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж рiки, що йому довго треба буде йти i йти, щоб вiднайти свое, а то хто й зна, чи вiднайде…

Вiдплиття на острiв Цiтеру

У цю кiмнату iз заслоненим важкою шторою вiкном, умебльовану в стилi бароко, я зайшов утрете. Дiвчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кiмнати i ждав. Тримав руку в кишенi пiджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач iз зображенням австрiйськоi цiсарiвни Марii Терези, пучками впiзнавав знайомий з дитинства барельеф.

Цього дукача, що менi подарувала колись моя бабуся як талiсман, я повинен був вiддати вiдомому в нашому мiстi Колекцiонеровi за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цiкавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь i сьогоднi зрадiв, що не застав тут Колекцiонера: бабусин талiсман був нiби кладкою мiж моiм нинiшнiм днем i далеким минулим, i цей зв’язок мав назавжди обiрватися.

Передi мною свiтлiла пройма дверей, завiшана портьерою, портьера хитнулася, на порозi стала стара жiнка i проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однiею рукою вона взялася за узголiвну спинку лiжка, другу заклала назад, наче притримувала портьеру, щоб я, бува, не прослизнув повз неi в ту кiмнату, звiдки вона виносила призначенi для продажу речi: старi книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потiм простягнула з-за спини руку й подала менi невелику картину у важкiй багетовiй рамцi.

Я внутрiшньо аж зiщулився, мене ж цiкавили старi книги, iсторичнi, а вона ось утрете виходить до мене то з Бiблiею, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кiнцi минулого столiття на польську мову, я ж добре знав, що за тiею портьерою, куди стара мене нi разу не впустила, незважаючи на моi чемнi й настирливi прохання, розмiщена чимала й цiнна бiблiотека, успадкована, як картини й меблi, хтозна по кому.

Менi хотiлося вийти й не приходити сюди бiльше нiколи, я навiть зрадiв такiй можливостi, бо в кишенi залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свiй реалiзм, вiдчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало менi цього зробити, я простягнув руку, взяв картину i, ввiчливо посмiхнувшись, показав на вiкно. Стара зрозумiла й вiдсунула штору – саме настiльки, щоб свiтло впало на полотно.