Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Що ж, може, спробуемо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужнiсть, i тодi Жульетта Жан…

– Для тебе лише такий варiант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульетта пiшла з Русановим в експедицiю? Щоб тiльки спати з ним?

– Адрiано…

– Степане, режисер не розумiе задачi фiльму. Повторiть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрiбним комусь у бiдi. Так ви сказали?

– Приблизно так, тiльки менш парадно.

Довкруги скаженiв бора, а коли вихор, наче спiткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульеттi про заполярне лiто: пташинi базари, пурпурово-фiолетовi ломикаменi, нiжно-голубi незабудки, жовтi, червонi й бiлi маки, i вона бачила iх i йшла до них, – назустрiч очевиднiй смертi.

Та врештi Русанов зрозумiв марнiсть усiх iлюзiй, вiн бачив, як слабне кохана, задихаеться, i розпука добралася до його серця: втямив, що погубив ii. А вона могла б жити в теплi i спокоi бiля дiтей i добропорядного мужа, вiн же вирвав ii з тихоi заводi, щоб пiзнала бурю, i за ту радiсть пiзнання сповна розплачуеться. Русанов звiв угору руки й закричав:

«Навiщо, навiщо я це зробив?»

Жульеттi давно пiдгиналися ноги, вона хилилася до землi, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у нiй решту сил, яких, здавалось, уже й не було, тi сили мусили видобутись, щоб пiдтримати зневiреного мужа. Жульетта взяла Русанова за руку i, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой свое сумлiння, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би нi радостi, нi муки, нi краси, нi смертi з тобою.

І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливi люди».

– Нi, нi, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жiнку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаете, що вона, та жiнка, не стала б вашим другом у найтяжчiй скрутi? Та звiдки вам знати, що таке жiнка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адрiану.

– Слава Богу, доiжджаемо нарештi, – полегшено зiтхнув Леонiд.

 – Зараз ми порозмовляемо з артистами про наш фiльм. А ця дорога – вiд буровоi до колиби – тiльки iнтермецо.

– Інтермецо iнодi стае сильнiшим твором, нiж сама опера, – кинула Адрiана.

– Можливо… А взагалi – все це вияви вашоi екстравагантностi. Ще наш фiльм не зроблений, ще ви не знаете, як пiдiйти до своеi ролi, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарiю, – промовила манiрно Адрiана.

«Вiн не може його писати, – подумала Нiлочка.