Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

 – Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут i зараз здати всi бакси, скiльки б iх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всi бакси кому б то не було, хай це будуть якi завгодно професори, чи там академiки, – на цей Славкiв пасаж дiвчина вiдповiла поглядом, який можна було б порiвняти з поглядом Марii Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирiшувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дiвчина не дочула його слiв, адже у великiй кiмнатi було досить шумно, бо було там багато людей – за багатьма столами сидiли й iншi спiвробiтники, котрi приймали документи в iнших абiтурiентiв, а говорив Славко досить тихо.

 – Я розумiю, вам у це важко повiрити, – пiдвищив Славко голос майже до крику, – але я й справдi готовий хоч прямо тут i зараз без всякоi пiдготовки здати всi бакси кому завгодно! – пiсля цих слiв дiвчина швидко озирнулася навколо, а ii обличчям миттево пробiг увесь кольоровий спектр, адже шум у кiмнатi раптом стих, i погляди всiх присутнiх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирiшив, що ця його гучна в усiх сенсах заява вразила всiх присутнiх його упевненiстю в своiх фундаментальних знаннях в усiх галузях науки.

– Тихше, тихше, – зашепотiла раптом у загальнiй тишi дiвчина перед Славком. Потiм вона схилилася над столом, взяла авторучку, яка випала в неi з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славковi, який хотiв було вiдразу ж прочитати, що там написано, але дiвчина прошепотiла: – Потiм, потiм, – i поклала свою гарненьку ручку на Славковi руки, готовi було вже розгорнути записку, вiд чого Славковим тiлом пробiг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообiцяльний вираз обличчя дiвчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марii Магдалини, котра вирiшила, що каятися, власне, ще зарано i можна ще трохи побалуватися.

Вже пiсля оформлення документiв, вийшовши на подвiр'я, пiд яскравим свiтлом Киiвського сонця, Славко розгорнув даний дiвчиною папiрець i прочитав: «Головний корпус, другий поверх, кiмната №211, 15год.

00хв., Іван Іванович.»

Рiвно о п'ятнадцятiй годинi нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному мiсцi в очiкуваннi Івана Івановича. Іван Іванович запiзнювався, i Славко розглядав пусту аудиторiю, уявляючи як вiн, уже бувши студентом, буде в цiй аудиторii слухати лекцii, а заодно пригадував ту дiвчину з приймальноi комiсii, яка дала йому папiрець, який i привiв його сюди.