Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Славко пригадував той доторк дiвочоi руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообiцяльний погляд дiвчини, аромат ii парфумiв – i бажання прямо зараз вразити всiх своiми знаннями вже не знаходило меж: так, вiн просто вразить всiх своiми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потiм, вже ставши студентом, знайде цю дiвчину…

Славко вже навiть почав вигадувати iм'я для цiеi дiвчини: i це виявилось досить цiкавим – перебирати подумки грайливi дiвочi iмена, намагаючись вiдгадати, яке з цих iмен найбiльше б пасувало до цих ii, прекрасноi незнайомки, очей, вiй, посмiшки… І от якраз коли за лагiдним i дуже вiрогiдним iм'ям Марiйка в Славковiй уявi раптом, нi сiло, нi впало з якихось далеких нетрiв предковiчноi Пузикiвськоi колективноi пiдсвiдомостi вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора i вкинуло Славка своею нахабною невiдповiднiстю в стан тимчасового ступору, – в цей час дверi аудиторii скрипнули, прочинилися, i всередину кiмнати просунувся писочок невiдомого чоловiчка.

Точнiше, спочатку в прочинену щiлину просунувся довгий i тонкий нiс, за ним тихенько потяглися пiдборiддя, лоб, вилицi та iншi частини голови, головне ж очi – спочатку вони були глибоко захованi в щiлинах примружених повiк, але коли голова разом iз шиею вже досить просунулася в кiмнату, то повiки раптово розширилися i цi очi миттево застрибали-завертiлися, обмацуючи поглядом кожен закуток.

– Іван Іванович? – обiрвавши своi роздуми щодо дiвочих iмен, коли зненацька наткнувся на просунуте в дверi обличчя, вигукнув Славко в здогадi, що це, мабуть, i е той самий чоловiк, заради зустрiчi з яким, а не заради роздумiв про дiвочi iмена, вiн тут i перебував.

– Так-так, так-так… – задрiботiв притишеним голосом невiдомий, миттю вскочивши до кiмнати й прихиливши за собою дверi, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славкiв вигук почуе хтось зайвий за межами цiеi кiмнати.

– То ви, мабуть, той самий Іван Іванович, з котрим менi порадили зустрiтися саме в цiй аудиторii, порадила дiвчина з приймальноi комiсii? – уточнював Славко.

– Так-так, так-так… – продовжував своеi незнайомець, пiдiйшовши крокiв на п'ять-шiсть до Славка i все так же обмацуючи очима тепер вже не тiльки кожен закуток, а й самого Славка.