Мільйонна могила

Пiзнiше написав синок, що купив фермочку для брата. Так десятин тридцять орноi землi, та ще стiльки ж неудобу. Але тут такi неудоби, що кращi за вашi огороди. Тiльки приклади руки, земля зашумить лiсом чи садом, а то i бульбу чи пшеницю родитиме.

Навiть спалося старому Гуцоловi мулько. Тiльки но закрие очi, бачить свою землю, на якiй провiв все життя вiд пелюшок до сивини. Кожне лiто обробляе. Якби зiбрати пролитий пiт, то не потрiбний був би потiчок, полив би раз – другий свою землю. Притому, коли пiт капав на грунт, радiв.

Навiть взимку ходив дивитися, чи добре землю вкрив снiг, чи славно ii вiдпочиваеться пiд бiлим покривалом. Гляне на зимову красу гiр, бачену сотнi разiв, тай подумае:

– Ще нiколи не було так гарно як сьогоднi.

І так десятки рокiв, насилае краса ману на людину. Що там говорити, йшов на огород не тiльки робити, але й милуватися навколишнiм свiтом.

– Завезти своi костi в ту Канаду, щоб дiти мали першу рiдну могилку? – Думав старий. – А стару не пiднiмеш. Бiля неi мiсце приготував.

Провели життя разом, разом i лежатимемо. Такий славний пригiрок! Звiдти виднiеться село в долинi з не померлими родичами i друзями, гори. Де це в свiтi можна хоч побачити таку красу? Нi, залишусь, вирiшив. – землю продам, бо не здужаю ii обробити. Пасiчникуватиму, поки Бiг дасть.

Танасiв батько два роки не справляв нi собi, нi сiм’i обновок, так хотiлося тоту землю мати. Якось взимку вiн зi старим Гоцулом оглядали десятини.

– Таки в добрi руки потрапила земля. – Думав старий. – Нiтрохи не гiрше ухожена як у мене, а може трiшечки краще, неначе у мене в молодостi.

Заради цього можна з частиною виплати зачекати. Тягнувся, тягнувся, а всiеi суми не зiбрав. Добре, що я вiдсоткiв не взяв за чекання, як радив Мойша. Великий грiх на мозолях наживатися.

Йшли поряд, рiвнесенько, як колись проходила межа. По старiй привичцi кожен iшов своею землею, неначе боялись витоптати чуже.

Їх обнiмала велична зимова краса, аж дух забивало. Сiяло сонечко на безхмарному небi. Лише одна хмаринка зачепилась за вершину гори вiд чого та здавалась вищою, зробилась стрункiшою.

– Бував у Львовi у музеi, – пiсля довгого мовчання обiзвався старий, – гарнi в залах виставленi картини, але таку красу як оце зараз не намалювати.

– Так , так. – Згодився i по – новому глянув на Гоцула Танасiв батько. Поряд, опираючись на мистецьки оброблений грушевий цiпок, крокував газда, господар всiеi цiеi дивноi краси, який не помiняе свого краю нi на якi блага в свiтi..